Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

за хворими взяла на себе [94, с. 347]. «Якби се все було в давніші часи, то я б уже в листах Лазаря співала, але тепер я, певне, навіки одвикну киснути, минула зима повернула щось в моїй натурі, не знаю, чи на добре, чи на зле се вийшло», — звіряється довірливо Павликові [94, с. 347]. Вона посвячує себе інтересам дядька й зізнається йому, що хоче бути його ученицею й «заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикростей та інкримінації, які дістаються Вам, то я об тим не буду журитись ні трохи» [94, с. 305].

Ніякими словами не можна висловити, «як я Вас люблю і як палко бажаю Вам сього доброго», — пише вона Драгоманову в Париж [94, с. 312]. А Павликові зізнається, що допомагає дядькові, «скілько він позволяє». Павлик навіть назвав її «правою рукою» [60, с. 84]. Досі він одноосібно звався послідовним драгоманівцем і його учнем, тож тепер досить менторськи повчає її, щоб лишалася якнайдовше біля Драгоманова: «Вже потерпіть і особисто, без України, і нехай потерпить діло, бо тепер головне діло — помагати й послужити дядькові. Ви ж тепер його права рука, як же йому бути без Вас?» [60, с. 84]. На що Леся відповідала, що добре було б назватися «одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія» [94, с. 342].

Водночас це період інтенсивного навчання: Леся Українка багато консультується в дядька, вивчаючи історію християнства, перекладає «священну історію» Моріса Луї Верна, цікавиться апокрифами, читає Ренана, бере курси англійської мови. Як зізнається, вона «гребеться» в бібліотеці дядька, яка віддана їй на помешкання, кращого за яке «для мене не могли видумать! Думайте собі — чотири стіни книжок, та ще яких!» [94, с. 303]. Павликові, який домагається від неї статей і перекладів, нагадує: «Не забувайте, що я тут учуся, отже більше читаю й слухаю, ніж пишу» [94, с. 325], кидаючи шпильку в бік українських інтелектуалів, які більше пишуть, ніж читають.

Вона перебуває в постійному контакті з дядьком і Павликом, удаючись у політичні події та інтриги в Галичині між радикалами й народовцями, уважно стежачи за тамтешніми виборами, обговорюючи стосунки між київською громадою та радикалами. Їдучи до дядька, вона має доручення від київського громадівця Миколи Ковалевського, відомого під конспіративним псевдонімом Arbeitgeber, передати зібрані кошти та бути посередником між ним, Драгомановим і Павликом. Леся досить добре знає ситуацію в Галичині. Коли йдеться про вимоги дати гроші на «Громадський голос», вона борониться, що «не вправі розпоряджатися ними, бо я не відпоручник взагалі A[rbeit] G[eber’a], у мене було одно всього діло і я його справила, а більш нічого не було доручено мені» [94, с. 349]. Ковалевський — близький товариш і послідовник Драгоманова, який підтримував його фінансово, збирав кошти на допомогу українським діячам на еміграції та в Галичині й спонсорував радикальні видання «Народ» і «Хлібороб». Леся стає адвокаткою радикалів, недаремно ще після віденської поїздки 1891 року Драгоманов писав Павликові, що «сестра і Леся розкусили до дна галицьке народовство й ентузіястично стають на наш ґрунт. Будемо мати гарячих двох адвокатів, таких, яких я навіть не ждав» [55, с. 139].

Леся Українка завжди із захватом згадувала Ковалевського, болісно сприйняла смерть його доньки, своєї товаришки, а також його смерть і пізніше залишила про нього незавершені спогади, де, між іншим, пригадувала, як він боронив Драгоманова перед одним зі «старих» громадівців, який дорікав, що тому добре сидіти 15 літ в «чарівній Женеві» за кордоном і «посилати молодіж на каторгу». Назвавши себе другом Драгоманова, Ковалевський застерігав щодо безпідставності звинувачень, а «що ж до 15-літнього пробування Драгоманова в “чарівній Женеві”, то нехай би “старий” перше, ніж говорити про тії “чари”, скуштував би сам емігрантського хліба», — переповідала вона [92, с. 228].

Перебування в Софії, спілкування з Драгомановим і Павликом могли б цілковито перетворити Лесю Українку на політика. Обидва досить наполегливо впливають і навіть тиснуть на неї. Павлик узагалі був особливо вимогливий і капризний. Він іпохондрик, тож нескінченно жаліється на свої хвороби (часто уявні), бідкається, що не має грошей, і головне — вимагає від дівчини в обмін на дружбу участь у виданнях, призначених для народу. Він пропонує Лесі Українці стати членом радикальної партії. На що та відповідає, мовляв, поки що не вирішила, але сподівається бути «фактичним членом», якщо не формальним. «Але ж Ви знаєте, що ставши мені другом, Ви взяли на себе обов’язок: відтепер я Вас буду визискувати для праці в “Народі” і інших наших виданнях», — пише Павлик [60, с. 75], а діставши згоду, дякує: «Велике Вам спасибі, що обіцяєте писати в “Народ”. Це буде мені чимала поміч, бо й так з України не пише ніхто, та й галичани не пишуть, окрім Франка <…>» [60, с. 77]. Павлик, зокрема, всіляко ангажує її до видань для простого люду. Від нього Леся отримує для перекладу книгу «Старий Завіт» французького богослова й популяризатора християнства Моріса Луї Верна. Книга ця, як зізнавався Павлик, «для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут» [60, с. 76]. Для «народу» Леся пише замітку про штундистський рух, а в часописі «Народ» публікує статтю «Безпардонний патріотизм» і памфлет «Пророчий сон патріота», підписуючись криптонімом «Н. С. Ж.».

Зі свого боку, щодо «популярних видань» для народу на неї тисне і Драгоманов. Коли Леся Українка зізналася, що «Плеяда» готує брошурки для народу, останній енергійно агітував за писання популярних видань: «Буду ждать квіток плеjади, а надто поп[улярних] брошур. Jак собі хочете, а се дльа нас наjголовнішче діло. Друге треба наjбільше дльа того, шчоб було кому робити се. Та шчоб були поп[улярні] бр[ошури] добрі треба, окрім літ[ературного] таланту, доброjі науки, звісно при думці, шчо правда одна — дльа мужика і пана» [67, с. 197]. Загалом у своїх літературних смаках Драгоманов був досить категоричний і утилітарний. Мріяння, романтизм, фантазія та уява його не дуже цікавили, натомість він стояв за користь, просвіту та твори для народу. Досить показовим у цьому плані є спілкування Драгоманова й Франка. Драгоманов був різкий і немилосердний у своїй критиці. Йому не подобалося, що Франко, замість братися до партійних справ, «залітає» в поезію і творчість. Натомість Павлик, який іде слід у слід за Драгомановим і не «залітає» в літературу, для нього ідеальний помічник і учень. Драгоманов досить гострий і в листуванні з Лесею Українкою. Він гнівається, іронічно називає «азіаткою», не отримуючи вчасно її листів, особливо коли залежить від того, чи виконала вона його прохання. Дівчина змушена боронитися: