Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Якусь мить я просто дивилася на неї. Ціле життя мені доводилося носити перешитий одяг старших сиріт і стандартний однострій Першої армії. Я точно ніколи не мала жодної речі, пошитої для мене. І ніколи навіть не мріяла, що носитиму гришницьку кефту.

Я вмила обличчя й розчесала волосся. Точно не знала, коли прийде Женя, тому не була певна, чи вистачить часу на ванну. Страшенно хотілося випити склянку чаю, але подзвонити й викликати служницю я не наважувалася. Зрештою, мені не було чим зайнятися.

Я взялася за стос одягу на ліжку: обтислі бриджі з невідомої тканини, які пасували й рухалися разом зі мною, наче друга шкіра, довга блузка з тоненької бавовни, що підперізувалася темно-синім кушаком, і черевики. Утім, слово «черевики» здавалося неправильним. Черевики в мене бували й раніше. А це було щось геть інше, зроблене з м’якої чорної шкіри, яка ідеально обхоплювала щиколотки. Одяг був дивний, схожий на той, який носили селяни та фермери. Проте тканини були вишуканіші й дорожчі, ніж, на мою думку, міг собі дозволити селянин.

Одягнувшись, я огледіла кефту. Невже я справді збираюся вдягти її? Невже справді збираюся стати гришницею? Це неможливо.

«Це просто пальто», — переконувала я себе.

Глибоко вдихнувши, я зняла кефту з ширми й натягнула її. Вона була легшою, ніж із вигляду, й пасувала мені так само досконало, як увесь інший одяг. Я застібнула маленькі приховані ґудзики спереду й позадкувала, намагаючись роздивитися себе у дзеркалі над умивальником. Кефта була глибокого темно-­синього кольору й спадала майже до п’ят. Рукави вона мала широкі й попри те, що неабияк нагадувала пальто, була такою елегантною, аж здавалося, наче я вбрана у вечірню сукню. Потім я помітила вишивку на рукавах. Як усі гришники, Етерці повідомляли про своє призначення кольорами гаптування: світло-­блакитним у Плиноробів, червоним у Пекельників та срібним у Верескунів. Мої манжети були вишиті золотом. Я торкнулася пальцем блискучих ниток, відчувши несподівану тривогу, й мало не підскочила, коли у двері постукали.

— Дуже гарно, — похвалила Женя, коли я відчинила. — Але в чорному ти мала б кращий вигляд.

Я подякувала й показала їй язика, а потім поспіхом кинулася навздогін, коли дівчина побігла коридором і донизу сходами. Женя привела мене до тієї ж зали під куполом, де ми збиралися напередодні, щоб об’єднатися в процесію. Сьогодні тут було не так людно, проте всюди чулися жваві розмови. Гришники скупчилися в кутках навколо самоварів або відпочивали на канапах, гріючись біля прикрашених вигадливим кахлем грубок. Інші снідали за чотирма довгими, вишикуваними квадратом столами в центрі кімнати. Коли ми ввійшли, знову здалося, наче галас на мить стих, проте цього разу люди принаймні вдавали, немов і далі базікають, коли ми минали їх.

До нас наблизилося двійко дівчат у шатах Заклинательок. Я впізнала Марію, котра вчора сперечалася перед процесією з Сергієм.

— Аліно! — гукнула мене вона. — Нас учора не познайомили як слід. Я Марія, а це Надя, — вона вказала на дівчину з щічками-яблучками, котра стояла поруч і вишкірялася до мене зубатою усмішкою. Марія взяла мене під руку, навмисно повернувшись спиною до Жені. — Ходімо, сядеш із нами!

Я насупилася й відкрила рота, щоб заперечити, проте Женя просто похитала головою і сказала:

— Іди. Ти належиш до Етерців. Я заберу тебе після сніданку й улаштую екскурсію.

— Ми можемо все їй показати… — почала Марія, та Женя урвала її:

— І влаштую екскурсію, як наказав Дарклінґ.

Марія зашарілася.

— Ти хто, її покоївка?

— Щось таке, — погодилася Женя й пішла налити собі склянку чаю.

— Така зарозуміла, — фиркнула Надя.

— Щодня гірше, — погодилася Марія. Потім повернулася до мене й розпливлася в усмішці: — Ти, мабуть, помираєш від голоду!

Вона повела мене до одного з довгих столів, і, коли ми підійшли, двоє служників вийшли вперед, щоб відсунути нам стільці.

— Ми сидимо тут, праворуч від Дарклінґа, — повідомила Марія з гордістю в голосі й показала на довгий стіл, за яким улаштувалися гриші в синіх кефтах. — Там сидять Корпуснійці. — Дівчина несхвально глипнула на стіл навпроти на­шого, де снідали усміхнений Сергій та ще кілька людей у червоних шатах.

Мені спало на думку, що, якщо ми сидимо праворуч від Дарк­лінґа, то Корпуснійці сидять так само близько від нього ліворуч, та я не сказала цього вголос.

За Дарклінґовим столом було порожньо, єдиним нагадуванням про його присутність залишався високий стілець із чорного дерева. Коли я запитала, чи снідатиме він із нами, Надя рвучко захитала головою.

— О, ні! Він навіть рідко з нами вечеряє, — сказала вона.

Я вигнула брови. Стільки галасу щодо того, хто сидить найближче до Дарклінґа, а він навіть не завдає собі клопоту приєднатися?

Перед нами стояли тарілки з житнім хлібом та маринованим оселедцем, і мені довелося стримати сміх. Я ненавиділа оселедець. На щастя, хліба було вдосталь, і я з подивом побачила нарізані сливи, напевно, вирощені в теплиці. Служник приніс нам гарячий чай із одного з великих самоварів.

— Цукор! — вигукнула я, коли він поставив переді мною невелику мисочку.

Марія з Надею перезирнулися, а я зашарілася. Споживання цукру в Равці обмежували впродовж останньої сотні років, та, схоже, в Маленькому Палаці він не був новинкою.

До нас приєдналася чергова групка Заклинателів, і після короткого знайомства вони взялися закидати мене питаннями. Звідки я? З півночі. (Ми з Малом ніколи не брехали про своє походження. Просто не повідомляли всієї правди.)

Я справді була картографом? Так.

На мене справді напали фієрданці? Так.

Скільки волькр я вбила? Жодної.

Схоже, остання відповідь усіх розчарувала, а надто хлопців.

— Але я чув, що ти вбивала їх