Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Ні. І від чуми я теж не щеплена. І від холери. І від вітрянки, — я згадала про Джеймса. — А хіба від вітрянки взагалі можна зробити щеплення? Або від віспи? Один мій друг, гадаю, через це помер.

— А я не гадаю, — відповів доктор Вайт. — Вітрянка — це одна з форм віспи. І від віспи вже давно ніхто не вмирав.

— Мій друг теж помер дуже давно.

— А я думала, що вітрянка — це одна з форм кору, — докинула місіс Дженкінс.

— А я думав, що ми домовилися, що ви мовчатимете, місіс Дженкінс.

Місіс Дженкінс замовкла.

— Чому ви, власне, такі непривітні з усіма? — запитала я. — Ой!

— Всього лише маленький укол, — прокоментував доктор Вайт.

— Що це було?

— Ти зовсім не захочеш цього знати, можеш мені повірити.

Я зітхнула. Маленький привид Роберт і собі зітхнув.

— Він завжди такий? — запитала я у нього.

— В основному, — відповів він.

— У глибині душі він інший, — подала голос місіс Дженкінс.

— Місіс Дженкінс!

— Гаразд, гаразд.

— Для початку досить. До наступного разу я отримаю твій аналіз крові, і будемо сподіватися, що твоя чарівна мама принесе нам твою довідку про щеплення й медичну картку.

— Я зроду не хворіла. Я тепер щеплена від чуми?

— Ні. Це особливо нічого не дає. Тримається таке щеплення тільки півроку і має безліч побічних ефектів. Як на мене, тебе в жодному разі не треба посилати в чумний рік. Можеш одягнутися. Місіс Дженкінс відведе тебе нагору до решти. Я прийду за хвилину.

Місіс Дженкінс підвелася з місця.

— Ходімо, Ґвендолін. Ти звичайно, голодна, зараз буде обід. Місіс Меллорі приготувала яловичу печеню зі спаржею. Аж губи злипаються.

Я і справді була голодна. З'їла б навіть яловичу печеню зі спаржею, хоча вони не належали до моїх улюблених страв.

— Знаєш, власне кажучи, доктор — добра душа, — пояснила мені місіс Дженкінс дорогою нагору. — Хіба що приязно триматися йому важкувато.

— Певно, що так.

— Раніше він був геть інший. Веселий, завжди в гуморі. Він і тоді носив ці жахливі чорні костюми, але принаймні зі строкатими краватками. А тоді покинув білий світ його синок… ах, жахлива трагедія. Відтоді його як підмінили.

— Роберт.

— Точно, хлопчика звали Роберт, — сказала місіс Дженкінс. — Містер Джордж тобі про нього вже розповідав?

— Ні.

— Золоте хлопченя. Потонуло в басейні на дні народження у знайомих, можеш собі уявити. — Місіс Дженкінс заходилася рахувати на пальцях. — Ось уже як вісімнадцять років тому. Бідолашний доктор.

Бідолашний Роберт. Але принаймні він не нагадував якогось потопельника. Деякі привиди розважалися: з'являлися в тому вигляді, в якому їх наздогнала смерть. На щастя, мені поки не зустрівся жоден привид зі стрілою в голові. Або зовсім без голови.

Біля одних дверей місіс Дженкінс зупинилася і постукала.

— Ми зараз зазирнемо до мадам Россіні. Вона повинна тебе виміряти.

— Виміряти? Навіщо?

Але кімната, куди мене ввела місіс Дженкінс, сама відповіла на моє запитання: це була швейна майстерня, і на тлі гір матеріалів, суконь, швейних машин, манекенів, ножиць і котушок з нитками мені посміхалася кругленька жінка з розкішною рудою шевелюрою.

— Ласкаво просимо, — сказала вона з французьким акцентом. — Ти, мабуть, Ґвендолін. Я — мадам Россіні, я подбаю про твій гардероб. — Вона піднесла сантиметр догори. — Врешті-решт, ми ж не можемо відправити тебе в минулі часи у цій шахливій шкільній форрмі, n'est се pas[22]?

Я кивнула. Шкільні форрми, як вимовила мадам Россіні, були справді шахливі, хоч у якому столітті.

— Напевно, збіглася б купа народу, якби ти з'явилася на вулиці в такому вигляді, — правила вона далі й здійняла руки догори. Разом із сантиметром.

— На жаль, мусимо поквапитися, вони нас чекають нагорі, — сказала місіс Дженкінс.

— Я впораюся швидко. Зніми, будь ласка, куртку. — Мадам Россіні обвила сантиметром мою талію. — Чудово. А тепер стегна. Ах, наче юна саррна. Я думаю, що ми зможемо використати багато з того, що я пошила для іншої, може, хіба що подекуди перешиємо.

Під «іншою» малася на увазі, звісно, Шарлотта. Я задивилася на ніжно-жовту сукню з білосніжною мережаною облямівкою, що висіла на вішаку. Така сукня чудово вписувалася в гардероб героїв «Гордості й упередження»[23]. Шарлотті вона б неабияк пасувала.

— Шарлотта вища та стрункіша за мене, — зауважила я.

— Так, трохи, — відгукнулася мадам Россіні. — Макарронина. — Вона додала своїм звичаєм зайве «р», і я захихотіла. — Але це не проблема. — Вона поміряла мені шию і голову. — Для капелюхів і перрук, — пояснила вона. — Ах, як чудово задля різноманіття шити на бррюнетку. З ррудими доводиться весь час пильнувати, коли йдеться про колір. У мене вже багато років лежить чудовий відрізок із тафти, кольору заходу. Ти, напевно, перрша, кому він може пасувати!

— Мадам Россіні, будь ласка! — Місіс Дженкінс показала на годинник.

— Так-так, уже закінчую, — відказала мадам Россіні, бігаючи навколо мене зі своїм сантиметром і заміряючи все аж до кісточок. — Увесь час вони поспішають, ці чоловіки! Але мода і крраса не терплять поспіху! — Врешті-решт вона дружньо поплескала мене по спині і сказала: — До зустрічі, Лебедина Шийко!

У неї в самої, як я зауважила, шиї не було взагалі. Здавалося, що її голова лежить просто на плечах. Але вона була справді мила.

— До зустрічі, мадам Россіні!

У коридорі місіс Дженкінс майже перейшла на біг, і я насилу встигала за нею, хоча вона була на високих підборах, а я — у своїх зручних темно-синіх шкільних туфлях.

— Зараз будемо на місці. — Перед нами витягнувся черговий нескінченний коридор. Для мене було загадкою, як можна орієнтуватися в цьому лабіринті.

— Ви тут живете?

— Ні, в Ізлінґтоні, — відказала місіс Дженкінс. — Закінчую роботу о п'ятій і їду додому до чоловіка.

— А що каже ваш чоловік про те, що ви працюєте на Таємну Ложу, в підвалі біля якої стоїть машина часу?

Місіс Дженкінс засміялася.

— О, він не має ані найменшого уявлення. У трудовому договорі, який я підписала, є пункт про мовчання. Мені заказано розповідати — ні чоловікові, ні будь-кому ще — про те, що тут відбувається.

— Ще?.. — Напевно, в цих стінах розкладається тлін десятка язикатих секретарок.

— Інакше мене звільнять, — відповіла місіс Дженкінс, і це прозвучало так, ніби вона дуже про це шкодувала. — Все одно мені ніхто не повірить, — радісно докинула вона. — А мій чоловік і поготів. У бідолахи немає взагалі фантазії. Він думає, що я гарую у звичайнісінькій адвокатській канцелярії коло звичайнісіньких актів… О ні! Акти! — Вона зупинилася. — Я їх десь залишила! Доктор Вайт мене вб'є! — Вона нерішуче