Читати книгу - "П'ята Саллі"

Джейсон усміхнувся.

— Ну, так глибоко, як ви, я не пірнав, містере Крамер. Лише час від часу ставлю свою двійку просто для розваги.

— Продовжуй в тому ж дусі, і тобі не знадобиться «Клуб анонімних азартних гравців». Просто для розваги.

Ми вийшли з ліфта на найвищому поверсі, й коли Джейсон нас пропустив, я зрозуміла — в кожного з нас своє пекло.

— Яким мало б бути пекло азартного гравця? — спитала я Тодда. — Смажитися на вогні з програшних квитків? Чи повзати у вічному пошуку переможного білета, який випав із дірки у тебе в кишені?

Він глянув на овальну доріжку, поки ми піднімалися. Яскраве світло віддзеркалювалося від жокеїв, які красувалися у своїх шовкових формах.

— Для чого щось вигадувати, якщо воно просто тут? Як на мене, пекло гравця — це не мати змоги самому розважитися в грі.

Поки ми йшли, різні люди махали Тодду — букмекери у своїх віконечках, прибиральники, продавці їжі. Здається, всі його тут знали і любили. Коли ми проходили повз кімнату для преси, кілька спортивних коментаторів привітали його. Він помахав їм рукою та глянув на годинник.

— П’ятнадцять хвилин до першого заїзду, — повідомив Тодд. — Час зустрітися зі Стеном. — Він провів мене до маленької кімнати під зовнішніми, схожими на місток, сходами, що вели до будки ведучого перегонів.

Ми піднялися спіральними сходами до оглядової кабінки зі скла та металу. Пишногруда брюнетка сиділа коло скляних дверей і гортала сторінки «Сповідей світу кіно». Коли вона побачила Тодда крізь скло, то наче не впізнала його, але потягнулася рукою і відімкнула двері, щоб впустити нас, а тоді повернулася до свого журналу.

— Це Голлі, — сказав Тодд, — дівчина Стена. Два роки тому вона виграла конкурс «Міс Енґлвуд».

У верхній частині кабінки за столом з мікрофонами сиділи та розглядали іподром Стен зі своїм асистентом. Стен дивився крізь свій бінокль, як коні урочисто йдуть доріжкою.

— Сухо сьогодні, — сказав Тодд.

Стен підвів голову. В нього було хлопчаче обличчя з байдужим виразом, ніби в сумного блідолицього клоуна. Він кивнув, потягнувся до невеликої шкіряної сумки з лямкою, розстебнув її та витягнув скручену пачку стодоларових купюр, скріплену гумкою. Він подав її Тодду, який відрахував лишень двадцять банкнот, знову зв’язав гроші гумкою та сховав їх собі в кишеню штанів.

– Є щось на перший заїзд? — спитав Тодд.

Стен підвів свій бінокль та розглянув рисаків, які саме обходили доріжку та поверталися до паддоку[63].

— Ні. Є чотири хороші скакуни — надто близькі до перемоги, щоб ставити на когось одного. Почекаємо другого заїзду. Подзвониш. — Коли Стен говорив, у його голосі звучали жорсткі, без емоцій нотки, які пасували його обличчю.

«Міс Енґлвуд» дивилася на нас над журналом досить довго, аж доки ми не вийшли з кабіни й вона змогла замкнути двері.

— Що це все означало? — спитала я, йдучи за Тоддом спіральними сходами.

Тодд відповів:

— У свої двадцять шість Стен — один із наймолодших ведучих у кінних перегонах із візками, і один із найкращих гандикаперів[64] на іподромі. Небагато людей тут знають, що робота ведучого у нього другорядна. Насправді, він заробляє гроші, супроводжуючи інохідців та рисаків по країні.

До мене починало доходити.

– І ти робиш ставки…

Тодд усміхнувся та кивнув.

— Він не має права робити ставки на перегонах, у яких сам оголошує заїзди. За п’ятивідсоткову комісію я беру це на себе. Або тут, або через мого букмекера по телефону. Оскільки в мене репутація великого гравця, ніхто нічого не підозрює, — ніхто з важливих людей принаймні.

Коли ми вийшли з ліфта, офіціант провів нас до столика у віп-зоні, прямісінько над лінією фінішу, взяв наші замовлення та приніс програму перегонів, кілька таблиць із вказаними гандикапами та аркуші з підказками.

— Мені незручно, що ти витрачаєш всі ці гроші на мене, — сказала я, коли принесли напої.

Він усміхнувся та похитав головою.

— Я ні за що тут не плачу. Це все за рахунок іподрому. Замість сьогоднішньої послуги.

— Що ж, тоді, — сказала я, підносячи свою склянку «Бренді Александр»[65], — за чудовий вечір.

Ми цокнулись.

— З найцікавішою та найчудовішою жінкою, яку я будь-коли зустрічав.

Тодд завжди був таким милим, і в той момент я відчула якусь неймовірну спорідненість. Ніби ми давні добрі друзі. Тоді ж з гучномовців вирвався голос Стена. Я не могла повірити, що говорить той самий чоловік. Оголошення початку перегонів озвучив глибокий м’який гугнявий голос.

Кілька інших людей увійшли до віп-ложі, й вони, здається, також знали Тодда.

— Стен когось вибрав на перший заїзд? — спитав рум’яний чоловік зі здоровенною сигарою та перснями з діамантами на трьох пальцях.

Тодд похитав головою.

— Можливо, матиме щось на другий.

— Блядство! — сказав чоловік. — Я сподівався, він нам на перший вибере переможця.

Тодд подав мені двадцятидоларову купюру.

— Це для чого?

— Для ставки.

— Я думала, ми не ставитимемо на перший забіг.

— Ми зі Стеном — ні. Розумієш, Стен не азартний гравець. Він гандикапер і, як я вже сказав, у цьому є різниця. Гандикапер ставить тільки, щоб виграти. Гравець ставить, щоб полоскотати нерви — перемогти чи програти. Тому ти й спробуй зіграти. Можливо, твоє хвилювання розбудить у мені адреналін.

– І на кого мені ставити?

— Ну, є порада від Джейсона — Принц Індії.

Я поставила двадцятку на перемогу Принца Індії, але хоч як я й викрикувала, а Тодд тішився тим, як я стрибаю та верещу, Принц Індії відстав і до фінішу дістався передостаннім.

Саме перед другим забігом Тодд взяв слухавку червоного телефону та подзвонив Стенові. Коли він закінчив розмову, чоловік із сигарою та трьома перснями і ще троє чоловіків, що виглядали досить багатими, зібралися навколо нього.

— Справжній Маккой — на другий, — сказав Тодд.

Усі чоловіки сунули по двадцятці в руку Тоддові. Коли вони пішли, щоб дати Джейсону гроші, аби той зробив за них ставки, Тодд дав мені одну з двадцяток.

— Бачиш? Легкі гроші. Іди, постав на Справжнього Маккоя.

Я підійшла до букмекерського віконечка, а в голові у мене застрягла пісня з «Хлопців та лялечок»[66]… «Ось тут я бачу, кінь, на ймення Пол Ревір…» Тодд стояв біля п’ятдесятидоларового віконечка, робив ставки за Стена.

Від оголошення старту я аж здригнулася, коні рвонули, і я почала кричати голосніше, ніж будь-коли до того у своєму житті. Справжній Маккой утримувався на третьому місці аж до останнього кола, а тоді зробив свій хід. То був фотофініш. Ми перемогли. І на