Читати книгу - "П'ята Саллі"

— Яку? — спитала я.

— Ти ж знаєш, під час сезону кінних перегонів я влаштовую рекламні кампанії для організаторів урочистих заходів на Нью-Йоркському іподромі.

Я кивнула.

— Ну от, а під час зібрання на День пам’яті[56] перед останнім забігом ми завжди переодягаємо одну кралю в жокея. Ну, знаєш, шовк, шолом, окуляри. Ми називаємо її «Бетті Вінз[57]». Дівчина, яка зазвичай цим займалася, щойно повідомила, що захворіла, тож Еліот запропонував твою кандидатуру.

— Що мені доведеться робити?

— Бетті Вінз просто походжає туди-сюди на платформі, яка їде по треку перед останнім заїздом, співає кілька пісень — які їй забажається — і витягує виграшні білети з барабана. За це отримаєш п’ятдесят баксів.

— Агов, мені не треба платити за послугу.

— Та хрін з ним, це ж частина бізнесу. За це платить іподром. Вечір проведемо там, на місці. Я покажу тобі, як там все готується. Сам виступ забере не більше п’ятнадцяти хвилин.

— Я зроблю це, — сказала я.

Він погладив собі рот, не зводячи з мене очей.

— Ти впевнена, що все буде добре? Ну, тобто, це ж не викличе оті зміни настрою?

Я розсміялася.

— Просто дай мені знати, коли засвітяться вогні рампи, й ти отримаєш свій виступ. Звучить весело.

* * *

Тодд забрав мене о шостій наступного вечора на своєму чорному «Лінкольні Континенталі Марк IV» і спостерігав за мною дуже уважно, ніби намагався розкусити, ким я була сьогодні. Він наближався все ближче до правди.

— Агов, — сказала я, погладжуючи бордову шкіряну оббивку салону, — я ще звикну до такого.

— Це проблема, — сказав він, заїжджаючи в Центральний парк з боку Шістдесят шостої вулиці. — Пізніше, як звикаєш до такого, машина стає звичним засобом пересування, що взагалі не відрізняється від старої пошарпаної «Шеві», але вагомі внески за кредит залишаються.

— То навіщо вона тобі?

— Керівник мусить козиряти.

Він плавно повернув на магістраль ФДР та попрямував у бік моста Квінсборо. Поїздка мені сподобалася. Ми трохи жартували, а тоді він почав:

— Саллі, я…

Я знала, що він повернеться до теми моїх змін настрою, тому швидко перебила його:

— Важко повірити, що в університеті ти був радикалом.

— Чому?

— Раніше мене захоплювали більшість старших студентів під час війни. Завжди любила ідеалістів, які більше турбувалися за свою мету, ніж за матеріальні речі. Але протестувальники не хотіли бути переможцями. Вони хотіли, щоб Америка програла в тому, що вони називали несправедливою війною. Азартні гравці — вони інші. Вони жадають перемоги.

Тодд усміхнувся.

— Це показує, наскільки ти мало знаєш азартних гравців. Як сказав якось великий: «Справа не в тому, перемагаєш ти чи програєш, а тільки в тому, як граєш сам[58]». Для гравця найбільше важить зовсім не перемога. Найголовніше — це збудження від самого дійства.

— Як рано ти почав грати?

Він втупився перед собою, і авто раптом пришвидшилося до вісімдесяти п’яти[59].

— Скільки взагалі себе пам’ятаю, — сказав він. — Я народився на Вест-Сайді — на Пекельній кухні[60]. Навчився грати у покер за пенні та нікелі[61].

— Ти грав ще дитиною?

— Азартні ігри були моїм життям, аж поки я не переїхав до Колумбійського. Та навіть там я був на гачку. Ходив та збирав гроші в тих бляшанках для різних фондів юридичного захисту, чи для «Звільнення Ханоя»[62], і говорив собі, що я можу їх подвоїти чи потроїти в костях або на перегонах. Пані удача мусила усміхнутися мені на шляхетну справу, думав я.

– І як, усміхнулася?

— Спочатку так. Якось у мене була просто переможна смуга, що протривала приблизно три тижні, і всі думали, що я найбільший збирач пожертв у всьому русі.

— А коли програвав?

— Я страждав муками проклятих, але мусив продовжувати грати, щоб дати колесу фортуни повернутися знову в мій бік.

— Але потім ти зірвав куш?

— Найкраще, що зі мною відбулося в моєму житті, було те, як Еліот дозволив мені інвестувати частину моїх виграшів у «Шлях із жовтої цегли». Якби не це, я б усе втратив.

— А коли з’явився «Клуб анонімних азартних гравців»?

— Після того як я інвестував у ресторан, у мене почалася смуга програшів, що забрала в мене решту грошей, які я накопичував. Майже десять тисяч доларів. Я панікував. Були потрібні гроші, але в Еліота не було бабла, щоб викупити в мене мою частку ресторану. Тоді він і вмовив мене піти до клубу. І от уже півроку, як я не кидав кості чи грав у карти на гроші, чи ставив власні гроші на коня або собаку.

Я поклала руку йому на плече, бо мені його стало дуже шкода. Я могла уявити, через що він пройшов, і відчувала ті страждання, через які він торував у боротьбі з такою психічною хворобою.

— А як щодо цього місця? — спитала я, коли він повернув на приватний резервний паркінг. — Хіба воно не спокушає?

— Тут по-іншому, — сказав Тодд. — Я не граю. Тут крутяться не мої гроші.

Він побачив недовіру в моїх очах і засміявся.

— За кілька хвилин сама побачиш.

Замість звичайного входу для учасників чи на трибуни, ми зайшли через спеціальний. Охоронець кивнув нам і торкнувся свого кашкета, віддаючи честь:

— Добривечір, містере Крамер.

Літній чорношкірий чоловік, який керував приватним ліфтом, кивнув, коли ми пройшли повз нього. В руці він тримав позначений примірник «Збірної програми перегонів».

— Добривечір, містере Крамер, — сказав він, проводячи нас поглядом. — Як вам Принц Індії у першому заїзді?

— Минулого разу він взагалі ніяких грошей не виграв, Джейсоне.

— Еге, — сказав Джейсон, чухаючи голову тупим кінцем олівця, яким заповнював форми. — Але того разу доріжка була геть в болоті. Сьогодні сухо. Я думаю поставити на нього двійку. Чув від однієї жінки, яка прибирає в кімнатах жокеїв, той наїзник сказав їй, що збирається виграти перегони.

— Джейсоне, ти вже тут досить довго працюєш, щоб самому краще знати, що до чого.

— Еге ж, я зазвичай взагалі уваги на ті поради не звертаю, та сьогодні все одно цілий ранок про того коня думаю. Мені снився цей Принц Індії, який на день народження отримав стільки ж золота, скільки важить сам. Я подумав, що то, мабуть, не просто збіг.

— То твої два долари, Джейсоне. Думаю, немає різниці, як їх витрачати.

— Раніше ви зі мною не так розмовляли, містере Крамер.

— Джейсоне, ти ж знаєш, я побував на самому дні. Вибиратися звідти — то довжелезний та марудний шлях, і не думаю,