Читати книгу - "Поцілунок починається з очей , Катерина Воронцова"

Мама чекала нас із нетерпінням. У таксі, дорогою додому я зателефонувала їй і вона була шалено рада, що нарешті побачить онуків. Я збирала дорожні сумки та думала про те, що моє життя розсипається на частини. Воно прослизало піском крізь пальці, а я не знала, як його втримати, як зліпити все в колишні форми. Мені потрібна була пауза, перезавантаження, мені просто життєво важливо побути одній. Я повинна розібратися в собі. Треба виїхати, щоб почуття не заважали мені прийняти рішення, тому що так далі тривати не може. Про це я пишу в смс Вадиму. У мене немає сил розмовляти з ним знову. Якщо чесно я більше не бачу в цьому сенсу. А може в мені говорить образа. Мені не вдалося полагодити зламане. Не хочу бачити, як те, що ми будували стільки років, руйнується на очах. Занадто боляче. Може чужий Вадим правий і я справді боягузка, що просто тікає. Ні. Я чесно намагалася склеїти наші  з чоловіком стосунки й програла: човник тоне, повільно, але впевнено йде на дно. Я була впевнена, що зможу багато чого виправити, але жорстоко помилилася. Зусиль одного весляра недостатньо, наш човен кружляє на місці, у вирі, без руху. Він натикається на одні й ті самі підводні рифи, так і не досягнувши мети. Я любила чоловіка і хотіла, щоб ми були разом, одна велика дружна сім'я. І ненавиділа його за те, що кинув нас плисти за течією, і йому байдуже, куди вона нас занесе. Розіб'ємося ми чи залишимося на плаву.

І ще, мені потрібно було виїхати, щоб впоратися з потягом до іншого чоловіка. Як не відмовляйся і не заперечуй, а себе не обдуриш. Частина мене настирливо хотіла бачити його, того іншого. Щодня, хоча б раз. Один раз заглянеш у темний вир його очей і ставало легше. Це лякало до кольок. Я не знала, що мені робити з собою, з потоком суперечливих почуттів, що як цунамі накинулися на мене. Я все ще кохала чоловіка і запекло чинила опір потягу. Але наскільки мене вистачить? Питання, питання... Вони роздирали мене на частини. Що зможе дати мені той інший і чи зможе взагалі? Я запитувала себе, чи можу я бачити поруч із собою цього чоловіка через десять днів? Так. А через десять місяців, десять років? Ні! Я не могла уявити себе з іншим Вадимом. Мій чоловік залишався рідною кров'ю, тільки не з тим резус-фактором. Я знала його як облупленого, а на  чужій стороні - абсолютна темрява. Це все одно як іти із заплющеними очима бездоріжжям, немов у річку кинутися, не знаючи її підводних каменів. Якось читаючи казку, я зупинилася на такій фразі: «всі царевичі однакові, але від цього ти хоча б знаєш, чого очікувати».  Я знала чого очікувати від чоловіка і зовсім не знала іншого Вадима. А ще я добре знала себе, за сорок років життя можна будь-кому себе вивчити за бажанням. Я розуміла, що якщо піддамся почуттям, то моя сім'я закінчиться. Я не зможу жити на два табори, це не з моїм характером, прямим і категоричним. Так, є жінки, які можуть жити подвійним життям, але це точно не про мене. «Нас» просто не стане.

Я запитувала себе - а далі що? Багаторічний шлюб розпадеться, наші діти повинні будуть пережити весь жах розлучення. Сама думка про нього кидала мене в холодний піт. Мені необхідно було виїхати. Я відчувала себе вичавленим лимоном, порожньою, що живе на автопілоті, за інерцією. Тому що по іншому вже просто не було сил.

Діти з радістю зустріли новину про поїздку до бабусі. Тільки старша Катя їхати відмовилася. Донька послалася на завантаження в універі, але її погляд говорив мені, що вона розуміє справжню причину моєї «втечі» і нікуди їхати не збирається.

- Я нагляну за татом. Комусь же треба, - і осуд у зелено-карих, як у батька очах б'є боляче.

Сподіваюся, вона зрозуміє мене. Коли-небудь.