Читати книгу - "Божа кара"

Скільки людей перебуло того дня коло прапора й хреста, важко й сказати. Данько лише всміхався: «Хай звикають. Ще не те буде!» — і, поки ліг спати, ходив іменинником. А вранці сам побіг на той пагорб: прискочив Вітька, перелякано вигукнув:

— Хрест!..

— Що — хрест?

— Хрест став на місце!

— А прапор? — закричав уже Данько.

— Прапор лежить… Під хрестом…

Селом же котився поговір, що сталося чудо. Що серед ночі зійшла Божа сила із неба, вирвала отой прапор поганський, а хрест водрузила на місце. Данькові ж ніколи були прислухатись до людських балачок. Данько чесав у повіт, бо телефону в селі ще не було, тож доводилось покладатись тільки на власні ноги.

Повернувся надвечір, та не сам, а з начальником міліції і двома міліціонерами. Прикотили парокінною бричкою, зупинилися перед селом.

— Осьо гляньте, — сказав Данько: губи його аж посмикувались.

Хрест стояв, заново вкопаний, а поруч валявся затоптаний прапор: люди сунули до хреста, не дивлячись під ноги.

— Бачите, що наробили?

Начальник гмикнув під вуса, обійшов довкола хреста, високо задираючи голову. Підняв прапор, обтрусив, кинув до брички:

— Поїхали!

Уже коли їхали принишклим селом, спитав Данька:

— Догадуєшся, хто це міг зробити?

І тут Данька наче стукнуло в голову: ще по дорозі в повіт він завернув до хреста (хотів підібрати прапор, та одразу й роздумав: хай лежить, поки приїде міліція). Довкола було натоптано, як на току, але один слід одразу ж запав йому в око, він наче сплив поверх інших, щоб до часу до пори одпечататись в Даньковій пам’яті.

— Догадуюсь.

— Хто, як не секрет?

— Та-а… є такий… — А слід усе чіткіше виступав перед його внутрішнім зором. Данько бачив його, здається, й на прапорі, жаль, що начальник прапор той обтрусив, перед тим як покласти до брички. «Ну, тепер знатимеш, як наш прапор своїми калошами топтати!» — Данько був уже впевнений, що слід був і на прапорі.

Так і на суді потім засвідчив: Василь Коваленко не тільки зірвав прапор і натомість поставив хреста, а й потоптався навмисне по прапорі. І судді, керуючись правом соціяльного захисту та ще тим, що Василь походив із клясово-ворожої заможної сім’ї, припаяли йому на повну котушку. І Василь, коли його виводили з суду, гукнув Данькові: «Ми ще зустрінемось! Я тебе й на тому світі знайду!» А чи довелось їм зустрітись, довідаємось, мабуть, пізніше.

А поки що Данько, повернувшись із суду додому, знову повалив отой хрест, а щоб більше нікому не закортіло поставити його на місце, присів і на нього нагадив. Якраз посередині, де ледь угадувались якісь словеса, написані кирилицею. Може, й ім’я його далекого пращура. І добився, щоб село йменувалося вже не Хрестищем, а Червоною Комуною.

І ще одна подія сталася того ж літа в Даньковім житті: в повіті йому видали зброю, яку він канючив, відколи вступив до комсомолу. Клясова ж боротьба, куркульня цілиться з усіх боків з обрізів, он і на плакатах намальовано, а він зовсім беззахисний. Йому весь час обіцяли, але чи то не вистачало зброї, щоб озброїти всіх комсомольців, чи ще якась причина, тільки Данько щоразу повертався з повіту беззбройний. Аж уже після того, як він повалив хрест та повісив прапор, як засудили Василя Коваленка, в повіткомі переконалися, що тепер зброя Данькові вкрай необхідна, і виділили йому наган із набоями.

Наган був новий-новісінький, густо змазаний заводським ще мастилом, а на додачу ще й кобура з жовтої шкіри. Данько одразу ж його й почепив на правому боці і, щасливий, рушив додому. Йшов і весь час лапав себе збоку: є наган? Є! Осьо і висить, важко б’є по стегні.

Гоголем пройшовсь по селу.

Вдома не міг намилуватися зброєю. Вертів і так і сяк, прицілюючись в уявлюваного класового ворога, клацав курком та й доклацався, що не помітив, яку барабані лишився набій.

Оглушило, осліпило, запахло порохом. Ліву руку відкинуло так, наче по ній щосили вдарило чимось важким. Вона одразу ж і отерпла, стала наче чужа. А потім гаряче запульсувала долоня, і переляканий на смерть Данько з жахом побачив, як з невеликої ранки виштовхується густа кров. Кров потекла донизу по пальцях, закапотіла на долівку. Данько, кинувши наган, підхопив правицею поранену ліву, заметався по хаті. Ускочила мати. Пораючись надворі, вона почула той постріл, і перша її думка була, чи чогось не скоїлося з сином. Мати ж вихопила із скрині рушник, розрізала навпіл, плачучи й примовляючи, перев’язала синові руку. Долоня враз стала важкою, наче гиря, вона наливалась вогнем, розбухаючи, а од плеча аж донизу стало болісно сіпати. Намотана біла балабуха взялася темною плямою, і пекло уже так, що Данько не витримав і застогнав.

Не спав усю ніч. Боліла нестерпно рука, обсідали гнітючі думки. Що тепер йому скажуть у повіті? Мало того, що відберуть зброю, а ще й виключать з комсомолу. Кар’єра, яка так вдало починалася (Данько уже не міг уявити себе не секретарем осередку, хміль хай невеликої влади уже бив йому в голову)… кар’єра обривалася дурним оцим пострілом. При думці, що замість нього стане Микита чи ще хтось із комсомольців, його аж корчило.

Щось треба робити… Щось треба придумати… В гарячу голову лізли думки, одна химерніша іншої, а рука боліла все дужче і дужче, і він не знав, куди її покласти.

Під ранок, здається, надумався. І коли заплакана мати вдесяте спитала: «Як же, сину, ти так?» — Данько з якоюсь аж злістю, в свою чергу, спитав:

— А ви що, не бачили?

— Та я ж надворі була! — зойкнула мати.

— Тим більш мали бачити!

— Що бачити, сину?

— Як він у мене стрельнув.

— Хто стрельнув, Господи?!

— Куркуль, хто ж іще! — закричав на матір Данько. Він уже сам починав вірити, що не сам у себе вистрелив, а стріляв таки куркуль. В оту шибку, яку його безжурний батечко висадив, та все не знаходив часу вставити. Повіявся ще на тому тижні в далеке село не так на заробітки, як на дармову випивку, і йому й горя немає, що сина його ледь не встрелили.

— Якби не встиг прикритись рукою, то вже й на світі не було б. Цілились же прямо межи очі!

Так і в повіткомі комсомолу сказав, а потім і на суді, коли дійшло до суду. Бо знову в село налетіла міліція,