Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Тому я завжди кажу: будь-яке чаклунство - це не чарівна паличка. Це робота з рівнем енергії, з ясністю свідомості, з тим, що ми створюємо всередині. Тому що тільки це відбивається зовні. Навіть на рівні квантового поля - все є хвиля. Усе є свідомість. Отже, магія починається з думки.

Вона замовкла на мить. Потім повторила, майже пошепки:

— Магія починається з думки, — і в студії запанувала така тиша, що чутно було, як клацнув об'єктив камери. — Але до думки - тиша. Справжня робота відьми - навчитися чути тишу.

Я нахилився ближче. Не перебивав. Просто чекав. 

— Перше, чого мене вчили, - спостерігати, - продовжила вона. - Не втручатися. Не інтерпретувати. Просто бути з тим, що є. Стежити за тим, як проявляється світ. Як він дихає.

Вона прикрила очі, ніби знову опинилася в тому стані. 

— Ранок починається не з телефону, а з дихання. Я сідаю. Заплющую очі. Дихаю. Слухаю тіло. Світ. Думки. Спочатку все шумить - тривоги, списки справ, спогади. А потім, якщо не втручатися, вони самі розсипаються... як пил на сонці.

— Медитація? — обережно уточнив я.

— Не зовсім. Це не про порожнечу. Це - про чуйність. Я спостерігаю, як світ подає знаки. Чашка, що випадково розбилася. Рядок у книзі. Вітер, який здіймається, коли я ставлю запитання. Я не шукаю відповіді - я їх помічаю.

Аня, здається, затамувала подих. Агата розплющила очі й подивилася на неї:

— Знаки приходять не тоді, коли ми хочемо. А тоді, коли ми готові почути. Ось чому потрібно тренувати сприйняття. Не очі, не вуха - а внутрішній відгук. Чи є вібрація? Чи є резонанс?

Я раптом згадав, як вранці довго дивився на екран телефону, не наважуючись зателефонувати одній людині. І як у той момент повз вікно пролетіла ворона - різко, низько, майже торкаючись скла. Тоді я нічого не зрозумів. А зараз... стало дивно зрозуміло.

— А як ти розпізнаєш, що це знак, а не просто випадковість? — запитав я.

Агата посміхнулася м'яко, без тіні зарозумілості:

— А це і є тренування. Тобі потрібно відчувати різницю. Розум сумніватиметься завжди. Але тіло - знає. Шкіра, серце, живіт - вони не брешуть. Якщо мурашки - значить, сигнал. Якщо дихання завмирає - значить, потік. А якщо нічого... значить, просто випадковість.

Вона зробила паузу, потім додала:

— Так я і живу. Я тренуюся щодня. Чую, коли час мовчати. Коли - говорити. Коли - йти. А коли - почекати. Це і є справжня магія: бути в союзі з моментом.

Я раптом відчув, як світ за склом - чорна ніч, безмовна вулиця, квітка в кутку студії - наче все це стало трохи ближчим. Трохи живішим.

Агата зробила паузу. Підняла погляд, затрималася на студійному світлі. Здавалося, вона дивилася не на софіт, а крізь нього - в якісь спогади, від яких пахло травами, землею і сіллю.

— Одного разу, — почала вона неголосно, - я збиралася переїхати. Усе складалося ідеально. Запрошення. Робота. Умови, про які можна було тільки мріяти. Місто мрії, як люблять говорити. Здавалося, весь світ говорив «так».

Я помітив, як її пальці повільно рухалися - ніби намацували невидиму лінію між тоді й зараз.

— Але всередині все було не так. Наче хтось за лаштунками моєї свідомості кричав: «Стій. Почекай.» Я перевірила - логіку, факти, страхи. Усе сходилося. Усе - крім відчуття.

— Яке воно було? — запитав я.

— Немов чужі чоботи. Красиві. Дорогі. Але не мої. Я не могла вдихнути вільно, поки думала про цей крок. Я тоді не послухалася відразу. Відклала рішення, дала собі тиждень. Усе говорило: «Іди». А я... просто залишилася.

— І що сталося потім?

— Через місяць у ту саму країну, у те саме місто, прийшов шторм. Не природний. Політичний. Проєкт закрили. Гроші згоріли. Люди, з якими я мала працювати, втратили все. Один - не витримав.

Вона вимовила це тихо. Без пафосу. Просто як факт.

— А я залишилася в живих. Не через розрахунок. Не тому що все прорахувала. А тому що відчувала. Всупереч усьому. Тоді я зрозуміла: розум - важливий. Але він не чує того, що чує душа.

— А потім був випадок, — сказала Агата, дивлячись у простір між мною і камерою. — Не зі мною. З однією дівчиною. Вона прийшла до мене як до наставниці, тоді я вже трохи викладала основи інтуїтивної практики.

Я дивився на неї - світло від софіта золотило її волосся, а в голосі була спокійна сила, як у річки в повінь.

— Вона була молода. Розумна, гостра, рішуча. Її запросили на дуже престижне стажування за кордоном. І все було готово: документи, квитки, речі майже зібрані. Але коли вона прийшла попрощатися... я відчула.

— Що саме?

Агата на мить заплющила очі.

— Вібрація. Наче тканина реальності біля неї тремтіла. Наче натягнута нитка, яка зараз лопне. Я бачила її - усміхнену, натхненну. Але за цією посмішкою стояла тріщина. І запах... майже як перед грозою. Я не могла це пояснити словами. Просто сказала їй: «Почекай. Почекай два дні.»

— Вона послухалася?

— Ні. Звичайно, ні. Посміхнулася, подякувала, але поїхала. Я не образилася - це її життя. Я не месія. Я просто чую.

Агата зробила паузу.

— Через день після приїзду вона потрапила в ДТП. Начебто не смертельно. Але так, що стажування стало неможливим. Вона опинилася на реабілітації майже півроку. І тільки потім, у листі, написала мені: «Ти була права. Я бігла не туди, куди кликала душа. Я хотіла довести. А не жити.»

Я мовчав. У студії було тільки дихання - її, моє, Ані, Ігоря.

— Ми не рятуємо людей, — сказала Агата, дивлячись в об'єктив. — Ми просто даємо їм можливість зупинитися. Почути себе. Побачити, що цей поїзд, можливо, і розкішний - але не їхній.

— Але як зрозуміти, — Аня дивилася на Агату з непідробним інтересом, — що тебе справді кличе мрія... а не веде страх? Адже коли страшно - складно відрізнити, куди йти.

Агата кивнула, немов почувши дуже точну ноту.

— Це одне з найскладніших питань, — відповіла вона. — Тому що страх уміє маскуватися. Під здоровий глузд. Під голос матері. Під турботу про майбутнє. Він шепоче: «Це не твоє. У тебе не вийде. Це занадто дивно, занадто пізно, занадто дорого...»