Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 44
Перейти на сторінку:
class="p1">Раптом я так виразно відчув близькість Офелії, наче вона стояла біля нас.

Старий теж відчув щось і швидко підняв голову. Його риси раптом запроменилися щастям.

«Ти знаєш, вона завжди тут! Звідси вона надводить мене трохи до будинку, а тоді вертає назад, — бурмотів старий. — Вона сказала мені, що тут чекає на тебе. Вона сказала, що кохає тебе!»

Він приязно поклав мені долоню на руку, глянув ув очі щасливим довгим поглядом і тихо договорив: «Я тішуся, що вона тебе кохає!»

Я не відразу знайшов що відказати. Затинаючись, я нарешті вичавив: «Але ж ваша донька… той… хіба вона не в Америці?»

Старий нахиляється до мого вуха й загадково шепоче:

«Тс! Ні! Так гадає моя дружина, а ще інші люди. Але вона померла! І про це знаємо тільки ми двоє: ти і я! Вона сказала мені, що ти теж про це знаєш! Навіть пан Паріс не знає про це».

Він зауважує мій подив, нахиляється і старанно повторює: «Атож, вона померла! Але вона не мертва. Син Божий, Білий домініканець, зглянувся над нами і дозволив їй бути поряд з нами!»

Я розумію, що старий дійшов дивного душевного стану, що його дикуни в давнину звали «Священним шалом». Він здитинів, він бавиться з камінчиками, наче дитя, він мовить просто й виразно, проте його свідомість стала свідомістю провидця.

«Але ж як сталося так, що Ви про це взнали?» — питаю я.

«Якось уночі працював я на токарці, — розказує він, — раптом водяне колесо стало, і мені вже не до снаги було його зрушити. Так я заснув за столом. Уві сні я побачив мою Офелію. Вона сказала: «Мені, тату, не до сподоби, що ти працюєш. Я мертва. Річка відмовляється обертати колесо, і мені доведеться робити це за неї, якщо ти працюватимеш і далі. Прошу тебе, покинь! Інакше я лишатимуся завжди там, у річці, і не зможу прийти до тебе».

Коли я прокинувся, то миттю, ще вночі, побіг до церкви Пречистої діви. Було темно, хоч оком світи, тиша стояла мертва. А в церкві звучав орган. Я й подумав, що церква, певно, замикана, і всередину не потрапити. Проте я вирішив, що, коли сумніватимусь, то й справді не ввійду туди, а відтак відкинув сумніви. У церкві панувала непроглядна пітьма, проте домініканець мав таку білосніжну сутану, що я міг бачити все зі свого місця під статуєю пророка Йони. Офелія сиділа біля мене і пояснювала все, що робив святий, цей Білий велетень.

Спочатку він став перед вівтарем і завмер там із розпростертими руками, наче величезний хрест. Статуї всіх святих і пророків один за одним зробили це ж саме, поки вся церква не наповнилася живими хрестами. Тоді підійшов він до скляної раки і поклав у неї щось, що нагадувало чорний кремінець.

«Це твій нещасний мозок, тату, — сказала моя дочка Офелія. — Зараз він замкнув його в скарбницю, бо не хоче, щоб ти обтяжував його через мене. Коли ти знову знайдеш його, він обернеться на самоцвіт».

Уранці наступного дня потягло мене сюди, до лавки, хай я і не знав, чому. Тут я щодня бачуся з Офелією. Вона раз у раз розповідає мені, яка вона щаслива, і як добре ведеться там, у краю блаженних. Там і мій батько, трунний майстер, і він подарував мені все. Він уже не має жалю на мене за те, що я малим підпалив клей.

Коли в раю настає вечір, каже вона, там починається вистава, і янголи дивляться, як Офелія грає в п’єсі «Король Данський»… І в кінці кронпринц бере її за себе, і всі радо слухають, як вона розповідає, що у неї все так добре виходить.

«За це я маю дякувати тільки тобі, тату, — каже вона щоразу, — бо ж тільки завдяки тобі я навчилася цього на землі. Нічого я так не хотіла завше, як стати актрисою, і тільки завдяки тобі, тату, бажання моє виповнилося».

Старий замовк і захоплено подивився на небо. Я відчув на язику огидний гіркуватий присмак. Хіба мертві брешуть? Або ж він усе це вигадав? Чого Офелія не скаже йому правду, хай у м’якій формі, коли вона може спілкуватися з ним?

Страшна думка, що царство брехні сягає і потойбічного світу, крає мені душу.

Поволі до мене приходить розуміння. Близькість Офелії захоплює мене так сильно, що миттю переді мною постає істина, і я знаю: він бачить тільки її образ, а не її саму, бачить і розмовляє з тим образом. Це ілюзія, породжена його власним потаємним бажанням. Його серце ще не захололо, як моє, тож правда в його очах викривляється.

— Мертві можуть творити чудеса, коли на це є управа Божа, — починає знову старий, — вони можуть стати плоттю і кров’ю і ходити серед нас. Ти віриш у це? — питає він твердо, мало не загрожуючи.

— Гадаю, що в цьому немає нічого неможливого, — ухильно відказую я.

Старий, схоже, удовольняється і замовкає. Відтак він підводиться і йде. Без жодного слова.

За мить він вертає, встає напросто мене і мовить:

— Ні, ти не віриш в це! Офелія хоче, щоб ти сам побачив і повірив. Ходімо!

Він хапає мене за руку, наче хоче потягти за собою.

Вагається. Дослухається, так, наче чує чийсь голос. «Ні, ні, не зараз, — бурмоче він про себе неуважно, — чекай на мене тут сьогодні вночі».

Він іде.

Я проводжу його очима. Він плете ногами кренделі, наче п’яничка, і тримається за стіну будинку.

Я не знаю, що його думати про все це.

Голова Медузи

Ми сидимо за столом у невеликій, нужденній комірчині: точильник Мучелькнаус, маленька горбата швачка, про яку в місті подейкують, що вона — відьма; якась стара товстуха, чоловік з довгим волоссям (їх обох я досі ніколи не бачив) і я.

На шафі в червоному склі блимає каганець, над ним висить яскрава картинка, що зображає Матір Божу, а з її серця стирчать семеро мечів.

— Давайте помолимось, — каже чоловік з довгим волоссям, б’є себе в груди і за мить уже белькоче «отченаш».

Його руки худющі і геть бліді, наче вони належать бідному безкровному шкільному вчителеві; з сандалі визирають його босі ноги.

Товста жінка зітхає і гикає, наче ось-ось заллється слізьми.

— Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь. Давайте зробимо ланцюжок і заспіваємо, бо духи люблять музику, — випалює чоловік з довгим волоссям.

Ми беремо один одного за руки на поверхні столу, і чоловік і жінка тихо

1 ... 29 30 31 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"