Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

— Що ти! Служницею?

— Коли щиро, то я не хочу бути служницею…

— А ким ти працювала, коли жила в Токіо?

— Медсестрою.

— В лікарні чи в школі медсестер?

— Та ні, я тільки збиралася нею стати.

Перед очима Сімамури знову зринув вагон і постать Йоко, що старанно доглядала хворого сина вчительки. «Певно, в тій старанності і втілилась її заповітна мрія», — подумав Сімамура й усміхнувся.

— А тепер ти хочеш вивчитися на медсестру?

— Ні, не хочу.

— Погано, якщо ти не можеш щось твердо вирішити.

— Не розумію, до чого тут це? — немов відкидаючи обвинувачення, засміялася Йоко.

Той сміх здався б недоречним, якби не був таким прозорим і дзвінким. Однак до глибини Сімамуриного серця він не дійшов, а розтанув у повітрі.

— Чого ти смієшся?

— Бо я могла доглядати тільки одного хворого!

— Не розумію.

— Більше я нікого не зможу доглядати…

— Он що… — тихо проказав Сімамура, наче приголомшений несподіваним ударом. — А тепер, кажуть, ти щодня ходиш на цвинтар біля гречаного поля…

— Так, ходжу.

— І ти гадаєш, що ніколи в житті не доглядатимеш іншого хворого, не ходитимеш на іншу могилу?

— Ні.

— А як же ти покинеш могилу й поїдеш у Токіо?

— Ой, пробачте!.. Візьміть мене з собою!

— Комако сказала, що ти страшенно ревнива. А хіба той хлопець не був її нареченим?..

— Юкіо-сан? Неправда! Все це неправда!

— То чому ж ти ненавидиш Комако?

— Кома-тян? — промовила Йоко так, наче кликала Комако, й пильно глянула на Сімамуру. — Прошу вас, допоможіть Кома-тян!

— Чим же я їй допоможу?

В очах Йоко зблиснули сльози. Вона схопила пальцями метелика, що впав на татамі, й схлипнула.

— Кома-тян казала, що я збожеволію, — промовила вона й вибігла з кімнати.

Сімамура відчув, що його морозить.

Він відчинив вікно, щоб викинути метелика, що його придушила Йоко, й побачив, як Комако грається в кен{32} з клієнтом. Вона саме зігнулася так, наче готувалася кинутись йому навздогін. Небо було похмурим. Сімамура подався у купальню.

У суміжне, жіноче, відділення зайшла Йоко з донькою хазяйки готелю.

Приємно було чути, як Йоко, купаючи дівчинку, розмовляє з нею ніжно й лагідно, як мати зі своєю дитиною.

А невдовзі знайомий голос заспівав:

На задвір’ї три соснини,

А за ними — три кедрини.

Знизу ворон гніздо звив,

Угорі горобчик сів…

А в коника-стрибунця

Пісня довга, без кінця…

Де кедри віти розпустили,

У землі лежить мій милий…

Йоко співала дитячу пісеньку для гри в м’яч з такою дитячою безпосередністю, так жваво, що Сімамура засумнівався: чи справді оце недавно вона заходила до нього, чи то тільки сон?

Йоко з дівчинкою вийшла з купальні, а її голос усе бринів і бринів, як звуки флейти. Сімамура чомусь зацікавився сямісеном у павловнієвому футлярі, що стояв на чорній лискучій підлозі біля парадних дверей, чітко виділяючись на тлі тихої осінньої ночі. Він підійшов, щоб прочитати ім’я власниці інструмента, як з того боку, звідки долинав дзенькіт посуду, з’явилася Комако.

— Що це ви розглядаєте?

— Він залишився тут ночувати?

— Хто?.. A-а… Ви про сямісен? Думаєте, такий тягар легко носити щодня з собою? Іноді інструменти по кілька днів залишаються тут, а гейші ночують дома.

Комако засміялась, але, відразу ж задихнувшись, заплющила очі. Похитнувшись, вона наступила на поділ кімоно й притулилася до Сімамури.

— Проведіть мене додому.

— Навіщо тобі додому?

— Ні-ні, я мушу йти. З бенкету, що влаштували місцеві клієнти, всі подалися в інший готель ще на одну вечірку, одна я відстала. У мене тут було ще одне запрошення, тож ніхто не заперечував… Та якщо подруги по дорозі до купальні не застануть мене вдома, то це вже занадто.

Хоча Комако добряче впилася, проте крутим схилом спускалася досить упевнено.

— Навіщо ви довели дівчину до сліз?

— Ти знаєш, вона й справді трохи дивна.

— Хіба вам цікаво дивитися на людей з такого боку?

— Ти ж сама їй сказала, що вона зійде з розуму! Коли вона згадала твої слова, їй стало жаль себе, й, мабуть, тому заплакала.

— Хай буде так.

— А знаєш, хвилин через десять вона вже співала в купальні. Голос такий приємний…

— Це в неї така звичка — співати в купальні.

— І дуже просила, щоб я тобі допоміг.

— От дурненька! Та ви могли б мені цього й не казати.

— Не казати?.. А чого ти стаєш дибки, як тільки заходить розмова про неї? Ніяк не второпаю.

— То, може, вам її захотілося?

— Та що ти кажеш?!

— Я не жартую. Як гляну на неї, то не можу позбутися відчуття, що вона стане прикрим тягарем для мене. Не знаю чому, але так мені здається. Якщо вона вам не байдужа, то придивіться до неї уважніше й тоді зрозумієте, що я маю на увазі. — Повиснувши на його плечі, Комако раптом захитала головою: — Ні-ні! Якщо вона потрапить до рук такому, як ви, то, може, й не збожеволіє. А ви б не зняли з мене цей тягар?

— Не кажи дурниць!

— Думаєте, я п’яна і тому базікаю казна-що? Якби я була певна, що ви її любитимете, я згодна поховати себе живцем у цих горах. Яка б я була рада!..

— Слухай!..

— Перестаньте!..

Комако пустилася бігти. З розгону налетіла на віконниці будинку, в якому жила.

— Зачинили, думали, що вже сьогодні не повернешся.

— Зараз відчиню.

Комако налягла й відчинила пересохлі рипучі двері.

— Заходьте, — прошепотіла вона.

— В такий час?

— Всі вже сплять.

Ясна річ, Сімамура впирався.

— Тоді я вас проведу.

— Гаразд…

— Е ні. Ви ще не бачили моєї теперішньої кімнати.

Вони зайшли через задвірок всередину, й Сімамура побачив безладно розкидані тіла сонних мешканців цього дому. Тьмяно-жовто світила лампочка, а на матрацах з такої ж твердої бавовняної тканини, що й гірські хакама, старих і вилинялих, спали хто як — господар, господиня й зо п’ятеро дітей. Найстаршій доньці було років сімнадцять. То була картина, повна безнадії й водночас непереборної жаги до життя.

Тепле дихання сонних людей ніби штовхнуло Сімамуру назад, і він несамохіть позадкував до дверей, та Комако вже зачинила за собою двері й сміливо затупала по підлозі. Сімамура навшпиньки поспішив за нею. Серце в нього тьохкало від сумнівної нічної пригоди.

— Почекайте тут. Я запалю нагорі світло.

— Навіщо?

Сімамура навпомацки побрався сходами вгору. Оглянувся. Внизу, за мирними обличчями сонних людей, видніло приміщення крамниці.

На другому поверсі було чотири кімнатки з потертими, як у селянських домах, татамі.

— Для мене однієї тут