Читати книгу - "Блакитний Замок"

— Сюди, швидко, — сказав Барні Снайт. Він пересадив її через вікно, сам легко переплигнув через підвіконня і знову взяв за руку.

— Швидко, — мусимо тікати, — вони біжать за нами.

Валансі, міцно тримаючись за руку Барні, побігла, як ще ніколи в житті не бігала. Як це вона не померла через цю шалену гонитву? Якби таке сталося — ото скандал був би! Як би це пережили її бідні родичі? Вперше Валансі трохи їх пожаліла. А ще добре, що вона втекла від цього жахливого ґвалту. А ще добре, що вона міцно тримається за руку Барні. Всі її почуття змішалися і ніколи вона не пережила так багато за такий короткий час.

Зрештою вони натрапили на тихий куточок у сосновому лісі. Погоня звернула в іншому напрямку і з криком та шумом рушила деінде. Валансі, захекана, з серцем, що аж вискакувало з грудей, опустилася на стовбур поваленої сосни.

— Дякую, — видихнула вона.

— Ну що з вас за гуска — вибратися у таке місце? — сказав Барні.

— Та — я — не — знала, — що— це, — виправдовувалася Валансі.

— СЛІД було знати. Чедлі Корнерс!

— Для — мене — це — просто — назва.

Валансі знала, що Барні і подумати не міг, наскільки чужим їй був «чагарник». Вона прожила у Дірвуді все життя і, на його думку, мусила б щось знати про його околицю. Він не знав, як її виховували. Марно було й пояснювати.

— Коли я їхав повз Абелів дім цього вечора, Сіссі сказала мені, що ви сюди вибралися. Мене це вразило і перелякало. Сіссі казала, що страшенно переживає, але не хотіла вас відмовляти, щоб не виглядати самолюбкою. То я й поїхав сюди замість до Дірвуда.

Валансі зненацька відчула, як раптом чарівне проміння осіяло її душу і тіло, — тут, під темними соснами. То він і справді приїхав, бо турбувався через неї!

— Як тільки їм набридне полювати за нами, ми тихцем прокрадемося до дороги на Маскока. Я залишив Леді Джейн там. Відвезу вас додому. Думаю, що з вас уже досить вечірок.

— Повністю, — згідливо сказала Валансі.

Першу половину шляху обоє промовчали. Та й складно було говорити — Леді Джейн так гуркотіла, що вони не чули б одне одного. Зрештою, Валансі не була в розмовному настрої. Вона соромилася, — що виявилася такою дурепою, — і що Барні Снайт застав її в такому місці. Барні Снайт з його репутацією кримінальника, безбожника, фальшивомонетника і розтратника. Губи Валансі тремтіли у темряві, коли вона думала про нього. Але їй БУЛО соромно.

А все ж вона відчувала радість — незбагненне торжество — на цій вибоїстій дорозі поруч з Барні Снайтом. Назустріч їм вибігали великі дерева. Висока дивина стояла вздовж дороги у рівних рядах, як вишикувані солдати. Чортополох у світлі фар виглядав як компанія захмелілих ельфів. Вона вперше їхала в автомобілі — і їй це подобалося. З Барні за кермом вона не боялася нічого. Швидка їзда викликала в неї душевний підйом. Сором відступив. Її єдиним відчуттям було те, що вона — частка комети, яка мчить у нічному просторі.

Але раптом, коли вже сосновий ліс порідшав і з’явилися зруби, Леді Джейн почала стихати. Тоді уповільнила швидкість — і зупинилася.

Барні скрикнув з відчаєм. Він вийшов. Оглянув машину. Повернувся з винуватим виразом.

— Я заплішений дурень. Закінчився бензин. І я ж знав, що його мало, коли виїхав з дому, але збирався заправитися у Дірвуді. А потім так поспішав до Корнерс, що забув про це.

— Що ми можемо зробити? — стримано спитала Валансі.

— Не знаю. Ближче, як у Дірвуді, бензину не дістати, а це дев’ять миль звідси. І я не зважуся залишити вас тут саму — по цій дорозі завжди хтось волочиться. Та й ще ті придурки з Корнерс можуть сюди приблукатися, — дехто з них був з Порту. Думаю, найліпше для нас — просто терпляче чекати, доки повз нас хтось не проїде і не вділить нам стільки бензину, щоб ми могли повернутися до Галасливого Абеля.

— Ну то в чому річ? — спитала Валансі.

— Можливо, нам аж до ранку доведеться так сидіти, — сказав Барні.

— Я не проти, — відповіла Валансі.

Барні коротко реготнув.

— Як ви не проти, то я тим паче. Мені в сенсі репутації втрачати нічого.

— Мені теж, — незворушно сказала Валансі.

РОЗДІЛ XXI

— Сидітимемо собі тут, — промовив Барні, — а як комусь спаде на думку щось таке, що варто б сказати, — то заговоримо. А як ні — мовчатимемо. Не думайте, що ви мусите зі мною розмовляти.

— Джон Фостер пише, — процитувала Валансі, — «якщо ви можете мовчки просидіти з кимось півгодини і почуватиметесь при цьому зручно, то ви станете друзями. Якщо ж ні, то це неможливо і не витрачайте часу даремно».

— Мабуть, і Джон Фостер інколи пише розумні речі, принаймні, оцю, — визнав Барні.

Довгий час вони сиділи в повній тиші. Через дорогу перестрибували маленькі кролики. Раз чи двічі розкішно зареготала сова. Дорога за ними була змережана тінями дерев. Далеко на північному заході небо покрили маленькі сріблясті перисті хмарки, — саме там, де мав би бути острів Барні.

Валансі почувалася на вершині щастя. Деякі речі ми усвідомлюємо повільно. А інші приходять до нас, наче спалах блискавиці. Валансі пережила спалах блискавиці.

Вона раптом збагнула, що кохає Барні. Ще вчора вона належала самій собі, а відтепер — йому. І він же нічого не зробив, нічого не сказав. Навіть не глянув на неї як на жінку. Але це не мало жодного значення. Байдуже, ким він був і що скоїв. Вона кохала його без жодних застережень. Все у ній розкрилося назустріч йому. Вона не мала ні найменшого бажання притлумлювати цю любов або ж відрікатися від неї. Їй здавалося, що вона належить йому настільки, що навіть думки не про нього, думки не переважно про нього були для неї неможливими.

Все це розуміння прийшло до неї просто і повно, тієї миті, коли він, спершись на дверці автомобіля, пояснив, що у Леді Джейн закінчився бензин. Тоді вона глянула йому в очі при місячному світлі — і збагнула. За цей блискавичний мент все змінилося. Все старе щезло, все оновилося.

Вона не була більше незначною й малою старою панною