Читати книгу - "Кола на воді"

Анатолій вражено мовчав, не в силі поворухнутися. Здавалось, якщо поворухнеться, то світ посиплеться йому до ніг. Степан Олексійович поглянув прозоро й торкнувся легенько руки.

– Та ти, синку, не бери до серця аж надто. Було – то й було, не повернеш. Я з прогулянки тієї також повернувся – ні живий ні мертвий, дружина аж зойкнула, побачивши. Віра Іванівна теж без слів зрозуміла все, цілу ніченьку наді мною молитви чудні читала, а до ранку, дивись, й заспокоївся. Щоправда, часом перед очима і нині череп зринає, один, – дитячий. От і сьогодні згадався, бо… – старий аж випростався від болю внутрішнього. – Ти скажи мені, синку, може ворогом бути дитина?

Анатолій тремтячими пальцями дістав з кишені згорнутий учетверо малюнок (він носив його з першого ж дня, коли знайшов) і проковтнув літери подібно волозі: «Порятунок всюди, де є любов». Степан Олексійович хитнув головою:

– Дарма я таке страшне розповів. Воно і без того не весело, та, бач, люди бувають різними й завжди такими були, скрізь і всюди, й будуть такими. Чому? Бо то люди.

Анатолій потис зморшкувату долоню:

– Піду я, Степане Олексійовичу.

– Йди, синку. Воно вже, дивись, зачекалось.

Чоловік здивовано підвів брову, а сивочолий старець всміхнувся собі у вуса.

– А до кого щодня ходиш? До нього.

Воду сьогодні чесав вітер, в’язав латаття, а може, заплітав косу? Обличчя у формі були зібраними, як ніколи, здавалося, що їх витесали з каменю й розставили довкола, немов на шахівниці. Тихо. Лише шепіт вітру. Чи дерев? Анатолій озирнувся довкола, намагаючись порахувати нових свідків, адже вони все бачать і того дня бачили. Скільки ж їх? Десятки. Десятки мудреців, які ховають тебе під зеленими долонями від цілого світу, але це не рятує від собі подібних. Людині від людини не сховатися навіть на тому світі – ні в раю, ні в пеклі. Вода скотилась з пальців й дзвінко розлетілась на дрібні краплинки, де кожна говорила: не сховатись, не сховатись, не сховатись.

Коли Анатолій повертався назад, на лаві Степана Олексійовича сиділа ціла зграйка розгублених жінок. Старенький підкручував вибілені вуса й щось говорив про дерева, дівчаток і молитви. Жінки слухали, прагнучи віднайти бодай примарну надію, крихітну, майже непомітну, але міцну.

– Толю…

Усі три подивилися на нього ледь не молитовно, проте він коротко відрізав:

– Поки що нічого.

– Але ж… вони зникли ще вчора, – рахувала години Валентина, і від того підрахунку всім робилося лячно.

– На жаль, новин ніяких.

– А що говорять? – пошепки спитала Ірина.

Анатолію пригадалась задушена дівчинка у рядках буряків.

– Нічого конкретного, шукають та й годі.

– А як давно ви бачили Петра Васильовича?

Чоловік поглянув на екран мобільного телефону, намагаючись зрозуміти, скільки ж часу минуло. Друга година дня. Жодного пропущеного дзвінка, а він так і не спробував знайти охоронця для Ренати. Та і чи варто? Всередині прокидався черв’ячок передчуття, що це – справа марна: солодку жінку охороною не втримати. Думки сполохано розлетілись під поглядом двох чорних безодень. Антоніна чекала на відповідь.

– Петра Васильовича? Вранці.

– Вранці. Цей день, здається, не закінчиться ніколи. Спинився й застиг у невідомості… Може… поїдемо до мене, га? Там ще печиво залишилось…

Степан Олексійович ожив:

– Добре сказала, донечко. Гуртом воно легше. Поговорите, одна одну розрадите, а там, дививсь, якісь новини з’являться.

Валя поглянула на букетик ромашок, що увесь час тримала в руках.

– А й справді, давайте. Мені ось квіти у воду поставити б. Уявляєте, ми з Іринкою до Володимира Івановича заїхали на огляд, а він… квіти подарував.

Ірина кивнула:

– Тобі.

Степан Олексійович посміхнувся.

– Красиві. Таких шкода, везіть до водички, везіть. І парубка ось цього заберіть – у якості охоронця, підгодуєте його заразом.

Анатолій вдихнув повітря з гіркуватим присмаком і зітхнув:

– Сьогодні ситі всі. Тільки я без машини.

Коли повернулись до будинку з лісовим серцем, той зрадів, немов рідним, а кімната-метелик взагалі ожила, затріпотівши сотнями крил. Анатолій зворушено зупинився на порозі й замилувався багатоликим дивом. Певно, вся справа у протягах. Вітер вирішив рознести присмак диму по всіх усюдах, а, може, прагнув нагадати всім і кожному про нічне зникнення двох дівчаток? Хтозна, та він був скрізь.

Господиня заходилась накривати на стіл, круглий і прозорий, як скельце, й гості, розсідаючись за ним, мимоволі утворювали щось на зразок кола. Це було… правильно і водночас дивно. Він все намагався збагнути, чому вони знову тут? І що шукають? Напевно, примару спокою. Адже то був не зовсім спокій, тривога не зникала остаточно, просто з’являлася упевненість, що ти не один такий. А знання… воно зменшувало біль й говорити було легше? Ділитися тим, що для решти світу – таємниця за сімома замками. Анатолій же чомусь навіть не спробував пояснити свої почуття Ренаті, а тут… Господи, Рената! Якщо він зараз же не зателефонує кому слід, то повертатися буде ні до кого. Чоловік підвівся й вийшов на кухню, дістаючи на ходу мобільника.

– Алло, Костю, привіт. У мене прохання. Виручиш? Продивись охоронні організації і замов когось для Ренати. Так. Я зайнятий, не до цього. Спасибі.

Спиною до нього стояла Валентина. Опустила квіти у віднайдену вазу з водою і завмерла. Анатолій мимоволі спинився.

– Валю.

Обернулась.

– Я…

У синіх очах тріпотів подібно метелику застарілий біль, бився щосили й відчайдушно шукав вихід назовні. Анатолій не стримався:

– Валечко, що з тобою? Твої очі…

Жінка безпомічно сховала їх у долоні.

– Нічого. Так, пригадалось…

– Тобі потрібно поділитися. Стане легше.

Її руки затремтіли:

– Не можу… говорити… про це.

Чоловік обережно взяв тремтячі пальці й стис у своїх.

– Для всього свій час, Валю. Це не я, одна мудра людина запевнила. Тобі потрібно розповісти тут і зараз. Не мені, не їм, собі розказати. Про-го-во-ри-ти. Бодай спробуй, чуєш?

Жінка здригнулась, кілька хвилин мовчала і дихала часто-часто, так, ніби тріпотіли не затиснуті пальці, а серце прямісінько в згорнутих долоньках.

– Не бійся. Все минає. Лишається тільки згадка. Про неї й розкажи.

Кивнула, підвела голову й таки наважилась зробити крок до кімнати, де пам’ять відігрілась біля чашки свіжозавареного чаю.

– Не знаю, з чого почати… Ненависті… любові… Чого? І те, й інше сховалось в мені, переплелось, всмокталось у кров і зрештою стало мною. А з себе… себе не вирвеш