Читати книгу - "Затемнення"

Його обличчя здавалося висіченим із каменю. Я подумки порахувала до ста, але жодних змін не сталося.

— От бачиш… я досі жива, — почала я.

Низьке гарчання вихопилося з його грудей, але вираз обличчя не змінився.

— Нічого не сталося, — додала я, знизавши плечима.

Він ворухнувся. Заплющивши очі, він діткнувся правою рукою до перенісся.

— Белло, — прошепотів він. — Ти хоч уявляєш, як близько я був сьогодні до того, щоб перетнути кордон? Порушити угоду, поїхавши за тобою? Ти хоч знаєш, які б це могло мати наслідки?

Я зойкнула, і його очі розплющилися. Вони була холодні й похмурі як ніч.

— Але ти не можеш? — сказала я занадто гучно і спробувала стишити голос, щоб Чарлі не почув, хоча мені кортіло верещати. — Едварде, вони більше не відмовляться від бійки. Вони хочуть цього. Ти не можеш вічно порушувати правила!

— Може, вони не єдині, хто отримав би задоволення від бійки.

— Не починай, — відрізала я. — Ви уклали договір — от і виконуйте його.

— Якби він скривдив тебе…

— Досить! — відрубала я. — Немає чого хвилюватися. Джейкоб цілком безпечний.

— Белло, — він закотив очі. — Ти не дуже розумієш, що безпечно, а що ні.

— Я знаю, що мені не треба хвилюватися щодо Джейка. І тобі також.

Він зціпив зуби. Руки його, опущені вздовж тіла, стиснулися в кулаки. Він нерухомо стояв біля стіни, і відстань між нами була просто не стерпною.

Я глибоко вдихнула і перетнула кімнату. Він не поворухнувся, коли я його обійняла. Порівняно з теплом останніх променів полуденного сонця, що проникали крізь вікно, його шкіра здавалася цілком льодяною. Він також був схожим на брилу льоду — холодний і незворушний.

— Вибач, що змусила тебе хвилюватися, — промовила я.

Він зітхнув і трохи розслабився. Його руки пригорнули мене за талію.

— Хвилюватися — це м’яко сказано, — мовив він. — Це був дуже довгий день.

— Ти не повинен був ні про що дізнатися, — зазначила я. — Я не гадала, що ти так рано повернешся з полювання.

Я поглянула на його обличчя, на його очі, готові до оборони. За своїми переживаннями я не помітила, як сильно вони потемніли і під ними виступили фіолетові круги. Я збентежено насупилася.

— Коли Аліса побачила, що ти зникла, я повернувся, — пояснив він.

— Тобі не слід було цього робити. Тепер тобі знову доведеться іти, — я насупилася ще більше.

— Я можу почекати.

— Це просто смішно. Тобто мені відомо, що Аліса не може бачити мене, коли я з Джейкобом, але ти мав знати…

— Але я не знав, — перебив він. — Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі…

— Ще й як дозволиш, — не стрималася я. — Це саме те, на що я сподіваюся…

— Це більше не повториться.

— Абсолютно вірно. Тому що наступного разу ти не будеш так гостро на це реагувати.

— Тому що наступного разу не буде.

— Я розумію, коли тобі треба відлучатися, навіть якщо це мені не подобається…

— Це не одне й те саме. Я не ризикую своїм життям.

— Я також.

— Вовкулаки становлять ризик.

— Я не згодна.

— Я це не обговорюю, Белло.

— Я також.

Я відчула, як у мене за спиною його руки знову стиснулися в кулаки, і бездумно ляпнула:

— Це ж лише через мою безпеку?

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— Ти не… — Анжелина теорія здавалася тепер ще безглуздішою, ніж раніше. Мені було важко закінчити думку. — Я маю на увазі, це ж не просто ревнощі?

Він звів брову.

— Та невже?

— Будь серйозним.

— Запросто — нічого смішного я й близько не бачу.

Я підозріливо нахмурилася.

— Чи… це все разом? Щось схоже на нісенітницю типу «вурдалаки та вовкулаки — вороги довіку»? Чи просто надлишок тестостерону?

Його очі спалахнули.

— Це тільки через тебе. Твоя безпека — це все, що мене хвилює.

Чорний вогонь, який загорівся в його очах, не залишив мені сумнівів.

— Гаразд, — зітхнула я. — Я тобі вірю. Але хочу, щоб ти дещо затямив: коли справа доходить до цієї безглуздої ворожнечі, я умиваю руки. Я нейтральна країна. Я Швейцарія. Я відмовляюся ставати жертвою територіальних суперечок між містичними істотами. Джейкоб — це моя родина. Ти… не зовсім щоб кохання мого життя, бо я збираюся кохати тебе довше за життя. Кохання мого існування. Мені байдуже, хто з вас вовкулака, а хто — вампір. Якщо Анжела перетвориться на відьму, нехай також до вас приєднується.

Він мовчки подивився на мене крізь примружені повіки.

— Швейцарія, — наголосила я ще раз.

Він поглянув на мене з-під брів, а потім зітхнув.

— Белло, — почав був він, але замовк, поморщивши носа від огиди.

— Що тепер?

— Не ображайся, але… він тебе смердить псиною, — сказав він мені та криво посміхнувся. Я знала, що боротьба закінчилася. На сьогодні.

Едвард мав компенсувати проґавлене полювання, і тому в п’ятницю ввечері від’їжджав разом із Джаспером, Емметом та Карлайлом на пошуки пум у заповідник Північної Каліфорнії.

Ми не дійшли остаточної згоди щодо цього вовкулачого питання, але я не почувалася винною, телефонуючи Джейкобу, користуючись нагодою, поки Едвард відганяв додому «вольво», перш ніж знову залізти в моє вікно. Я хотіла сказати йому, що в суботу приїду знову. В цьому не було нічого потайного. Едвард знав, як я почуваюся. І якщо він зламає мені пікап, Джейкоб сам по мене приїде. Форкс — це нейтральна територія, так само як Швейцарія, так само як я.

Тому коли в четвер після роботи на «вольво» замість Едварда приїхала Аліса, я спочатку нічого не запідозрила. Пасажирські дверцята були відчинені, і незнайома музика потрясала машину гучними басами.

— Привіт, Алісо, — привіталася я, сідаючи в машину і намагаючись перекрикнути музику. — Де твій брат?

Вона підспівувала мелодії. Голос її звучав на октаву вище, зливаючись із музикою у незвичній гармонії. Вона кивнула мені, ігноруючи моє запитання, повністю зосереджена на музиці. Я захлопнула дверцята і затулила руками вуха. Вона усміхнулася і зменшила гучність аж до приглушеного фону. А потім одночасно натиснула на гальма і на газ.

— Що діється? — запитала я, відчуваючи, що тут щось не так. — Де Едвард?

Вона знизала плечима.

— Вони поїхали раніше.

— А-а… — я постаралася контролювати абсурдне розчарування. Раніше поїхав, раніше повернеться, нагадала я собі.

— Усі чоловіки поїхали, і в нас буде «вечірка в піжамах»! — оголосила вона дзвінким, співучим голосом.

— Вечірка в піжамах? — повторила я, і мої підозри підтвердилися.

— Ти не рада? — вигукнула вона.

Я пильно подивилася на неї.

— Це викрадення, чи не так?

Вона засміялася і кивнула.

— До суботи. Есме про все домовилася з Чарлі; ти пробудеш зі мною