Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Звірослов 📚 - Українською

Читати книгу - "Звірослов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Звірослов" автора Таня Малярчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 57
Перейти на сторінку:
я не сумніваюся. Але уяви, хтось із цих трьох раптом виймає з кишені ніж. Або навіть пістолет! Так, пістолет! Що ти зробиш?

- Не знаю. Навіщо про таке думати?

- Ні-ні, послухай. Це дуже важливо. Що ти зробиш? Ти ж не відступишся? Ти сміливий. Іноді навіть занадто сміливий!

- Припустімо, я не відступлюся, - погоджується Анатолій Іванович. - І що далі?

- Далі я. Як бути зі мною? Я дуже злякаюся. І злякаюся не за себе, а за тебе. Адже хулігани можуть тебе пристрелити! А ми так любимо одне одного. Такі щасливі. Що буде зі мною, якщо вони тебе пристрелять? Це ж безглуздо. Я залишуся сама. Хіба ти можеш таке допустити? Хіба ти не подумаєш про мене?

- Подумаю.

- І що ти зробиш?

- Напевно, таки спробую втекти. Пошукаю міліціонерів. Уночі в парку обов’язково знайдуться міліціонери.

- І ти залишиш того нещасного чоловіка напризволяще?

- Марто, що ти з мене хочеш?!

- Скажи, залишиш? Так, виходить?

- А тобі було б ліпше, якби мене пристрелили?

- Ні. Я дуже страждатиму.

- От бачиш. Ми залишимося разом. І знову будемо щасливі.

- Будемо щасливі, - повторює Марта Богданівна.

Вони мовчки рушають у бік дому. Минають парк. Перед під’їздом їхнього будинку Марта Богданівна, яка весь цей час щось лихоманково аналізувала і співставляла, випалює:

- Ми будемо щасливі, нехай, ми будемо разом, але як після всього я зможу тебе поважати? Ти втік, не допоміг нещасному, злякався, коли довелося вибирати між особистим щастям і щастям іншої людини. Як я після цього зможу тебе поважати?!

Марті Богданівні страшно. Вона дивиться на розгубленого Анатолія Івановича і відчуває фізично, як гормон страху розливається її тілом ніби окріп.

Але цього ж не сталося насправді, думає вона. Це все я вигадала. У реальній ситуації людина поводиться інакше, ніж думає, що повелася б.

- Що ми будемо вечеряти? - питає Анатолій Іванович, складаючи свій костюм завідувача кафедри в платтяну шафу.

- Смажену картоплю.

- Дуже добре. Сто років не їв смаженої картоплі.

Марта Богданівна не спить. Уже незабаром світанок, а вона не спить. Анатолій Іванович під боком бачить солодкі кольорові сни. Він голосно хропе, і Марті Богданівні неприємне його хропіння. Колись навпаки, воно означало для Марти Богданівни дуже багато. Справжній чоловік мусить по-справжньому хропіти. Без хропіння справжній чоловік - молокосос. Але зараз Марті Богданівні чомусь став неприємним справжній хропіт її справжнього чоловіка.

Марта Богданівна згадує той день, коли вона прийняла рішення ніколи більше не писати віршів. Згадує мимоволі, нехотячи.

Так, в юності Марта Богданівна писала непогані вірші. І от вона - молоде, щире, наївне дівчатко - приносить зошит із віршами головному редакторові поважної обласної газети. Головний редактор, він же голова обласної спілки письменників, одним оком переглядає написане в зошиті і, несподівано для самої Марти Богданівни, каже:

- Дуже добрі вірші. Я їх надрукую.

Марта Богданівна на сьомому небі від щастя. Кілька наступних днів вона не може знайти собі місця, а в день виходу газети біжить до головного редактора дякувати. Той неохоче приймає подяки і обіцяє Марті Богданівні велике поетичне майбутнє.

- Ви приносьте мені все, що напишете. Складемо збірку і видамо її. З вас вийде неабияка поетеса. Велике майбутнє.

Так, думає Марта Богданівна, у мене хороші вірші, у мене велике майбутнє. І в цей момент до кімнати вривається один з тодішніх кумирів Марти Богданівни - відомий місцевий поет Іван Груша.

Груша з порога кидається на головного редактора з кулаками. Він п’яний. Ледве стоїть на ногах, від спроби вдарити головного редактора сам втрачає рівновагу і валиться на підлогу.

Марта Богданівна заціпеніло притулилася до пічки в кутку кімнати, не знаючи, куди себе подіти. Груша - її кумир, видатний місцевий поет - у такому жахливому стані! Ймовірно, з ним трапилося щось страшне. У нього депресія. А депресія - незмінний супутник великих поетів. Бідолашний.

Груша пробує підвестися, але в нього нічого не виходить.

- Іване, - суворим тоном наказує головний редактор, - йди звідси геть!

Груша бурмоче у відповідь щось нерозбірливе. Він реве, немов зранений бик. Лізе на колінах до столу головного редактора і пробує вкусити того за ногу.

- Іване! Що ти робиш?! Що з тобою?!

Нарешті свідомість видатного місцевого поета трохи прояснюється, він протирає очі і кричить:

- Ти! Паскуда! Мої вірші не надрукував! А замість них упхав бездарну поезійку якоїсь малолітньої пиз…и!

Головний редактор схопив Грушу за барки і витяг з кімнати.

А Марта Богданівна ніби вмерла на місці. Її кумир, і таке про неї сказав. Яка гидота. Марта Богданівна навіть не могла плакати. Їй здалося, що вона подорослішала на років двадцять і навіть посивіла на скронях. Земля захиталася, сонце потьмяніло, життя разом із найзаповітнішими мріями покотилося вниз під три чорти.

- Груша не в собі, - заспокоював потім Марту Богданівну головний редактор, - спився, знаєте. І так шкода, такий хороший був поет. Ви не переймайтеся. Приносьте вірші, як домовлялися. Розберемо на засіданні спілки письменників і видамо окремою книжечкою.

Марта Богданівна не чує його. Вона слухняно киває головою, але не розуміє жодного слова.

- Ніколи, - врешті шепоче Марта Богданівна, - ніколи більше я не напишу жодного вірша. Ноги моєї не буде у вашому болоті!

Нам треба поговорити, думає Марта Богданівна наступного дня вранці під час лекції з ділового мовлення. Нам треба вияснити стосунки. Так не може продовжуватися. Я винна і тепер мушу самотужки хлебтати заварену кашу. Анатолій - він безборонний, як дитина, коли справа торкається мене. Він кохає мене, а я, замість того щоб кохати у відповідь, примушую його захищати якогось міфічного нещасного чоловіка і розбиратися з якимись міфічними озброєними хуліганами. Ну хіба після цього всього в мене є совість?! Як інакше мене назвати, як не розбещеним кровожерливим стервом?!

- Ви мені дозволите, - каже Марта Богданівна своїм студентам, - я мушу вийти на десять хвилин.

Вона стрімголов біжить коридорами університету в інший корпус, туди, де розміщується кафедра фізкультури. В Анатолія Івановича зараз вікно. Він, напевно, сидить у своєму кабінеті і розбирається з документами. Він такий. У нього все має бути в порядку. Усе на своїх місцях. Музей, а не кабінет.

Марта Богданівна тихенько прочиняє двері приймальної завідувача кафедри фізкультури. Вона зробить йому сюрприз. Розповість щось веселе, а потім попросить вибачення. Він вибачить. Він, ймовірно, навіть не зрозуміє до пуття, що має вибачати.

Приймальня порожня. Секретарка Іра - свята нероба - як завжди пліткує з іншими секретарками у кав’ярні через дорогу.

Марта Богданівна зі словами:

1 ... 29 30 31 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звірослов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Звірослов"