Читати книгу - "Звірослов"

Анатолій Іванович сидить там, де і повинен був сидіти, - у своєму кріслі. У нього на колінах примостилася гола до пояса секретарка Іра. Вона млосно постогнує і ритмічно похитує тазом. Анатолій Іванович, захеканий, немовби щойно пробіг марафон у 20 кілометрів, від несподіванки підскакує в кріслі. Секретарка Іра не розуміє, що сталося. Вона озирається і бачить у дверях Марту Богданівну. Скрикує: «Ой!», одночасно прикриваючи голизну вазою із зів’ялими жоржинами.

- Боже, - шепоче Марта Богданівна, - о боже.

- Мартусю, - рветься до неї Анатолій Іванович, - послухай…

Марта Богданівна не може слухати. Вона тікає геть з кабінету завідувача кафедри фізкультури. Сльози градом котяться по щоках. Руки тремтять. Ноги підкошуються.

Що тепер робити, думає вона, о боже, що тепер робити?!

Марта Богданівна спекла качку, фаршировану апельсинами. Відкоркувала дороге грузинське вино й одягла свої найкращі, найчервоніші коралі.

Анатолій Іванович нечутно, ніби побитий пес, заходить до квартири. На кухні зітхає з полегшенням.

- Я думав, тебе вже тут не буде, - каже він Марті Богданівні.

Та мовчить.

Вони п’ють вино і їдять качку. Анатолій Іванович винувато спідлоба спостерігає за дружиною. Вона виглядає сьогодні неперевершено. Як королева, яку зрадила челядь.

- Послухай, - починає Марта Богданівна, - нам було добре разом. Тому не влаштовуймо одне одному скандалів і неприємних сцен. Розійдемося тепер, тихо і дружньо, щоб не зненавидіти всі ті роки, які прожили разом.

- Ні, - лепече Анатолій Іванович.

- Так, - каже Марта Богданівна. - Це моє рішення. Я не можу більше з тобою жити.

- Ні. Ні. Ні!

- Я тебе благаю, Анатолію. Прийми моє рішення як належне.

- Ти не можеш мене лишити! Не можеш! Найменша проблема - і ти вже тікаєш?!

- Я не тікаю. Я йду.

- Мартусю, - Анатолій Іванович зривається на розпачливу молитву, - не йди! Прошу тебе! Не лишай мене! Я так тебе кохаю! Я зробив помилку! Це від хорошого життя! Я більше ніколи… чуєш, ніколи! Я буду на руках тебе носити!

- Заспокойся. Будь мужчиною.

Анатолій Іванович зсковзує з табуретки до її ніг. Плаче. Марта Богданівна ніколи не бачила його сліз. Справжні чоловіки не плачуть. А він… Такий жалюгідний. Такий…

- Встань! Схаменися! Я не можу на це дивитися!

- Марто! Марточко! Я так сильно тебе люблю! Не залишай мене! Не будь настільки жорстокою! Пробач!

Анатолій Іванович ридає. Цілує її, тримається за неї, ніби боїться, що Марта Богданівна наступної миті розчиниться в повітрі.

- Я вже зібрала речі. Поживу трохи у викладацькому гуртожитку, а потім щось придумаю. На роботі наші шляхи не перетинаються, тож, сподіваюся, усе мине легко і безболісно.

- Ні!!!

Анатолій Іванович в істериці шмигає носом. Розпухле мокре обличчя, розмазані по підборіддю і рукавах шмарки. Марта Богданівна дивиться на чоловіка, і їй не по собі. Усе це щось дуже їй нагадує. Щось жахливо неприємне. Анатолій Іванович торкається до Марти Богданівни, і його доторк - мокрий, холодний, слизький. Слизький.

Марту Богданівну паралізує від страшного здогаду. Вона схоплюється і так верещить, як ніколи раніше в житті:

- Не торкайся до мене! СЛИМАК! СЛИМАК!

2

Марта Богданівна гуляє парком. Надворі весна в розпалі. Щойно минула травнева гроза, і Марта Богданівна з насолодою вдихає повітря на повні груди.

Півроку пройшло з того часу, як Марта Богданівна покинула чоловіка. І вона жодного разу про це не шкодувала. Більше того, Анатолій Іванович теж не надто довго побивався. Ще кілька днів ходив за Мартою Богданівною, благав, погрожував убити її, себе, а потім обох. Через місяць знайшов собі іншу жінку - і про них говорив увесь університет. Якусь свою студентку, симпатичну молоду волейболістку. Секретарка Іра, як не дивно, залишилася на своїй посаді. Отак-от. Марта Богданівна кривиться від огиди.

На лавці поміж двома старезними каштанами сидить чоловік бомжуватого вигляду. Побачивши Марту Богданівну, він підводиться і прямує їй назустріч. Марта Богданівна точно колись його бачила, цього чоловіка.

- Марта? - каже чоловік. - Не впізнаєте мене? Я Іван Груша.

- Пане Іване! Доброго дня! Перепрошую, я не відразу вас упізнала.

- Я давно хотів з вами поговорити, - каже Груша.

- Так-так, я вас слухаю. Я взагалі дуже рада вас бачити. Як ви? Що робите? Над чим працюєте? Минулого року вийшов ювілейний томик ваших поезій. Я читала.

- Мені дуже шкода, - каже Груша, - що тоді так по-дурному вийшло. Дуже шкода.

- Про що ви? Я нічого не пам’ятаю. Облиште.

- Ні-ні, я хочу сказати. Ваші вірші в газеті тоді мені сподобалися. Я приревнував, розумієте? Я був п’яний. Словом, ви мені вибачте.

- Нема про що говорити!

Марта Богданівна втупилася в асфальт під ногами. Їй тяжко бачити Грушу. Вона не хотіла б зустрічі з ним. Нехай йде своєю дорогою - її колишній кумир, видатний поет місцевого значення.

- Тарасович розповів мені те, що сталося потім. Як ви зреагували.

Марта Богданівна помічає поруч зі своєю туфлею маленьку подовгувату істотку, схожу на розведений у бульйоні желатин. Істотка безтурботно підповзає все ближче і ближче. Марту Богданівну охоплює панічний страх. Її паралізує від страху.

- Я страшенно мучуся, - продовжує Груша. - Почуваю себе злочинцем. Якби не мій дурний язик, то тепер країна мала б дуже доброго, дуже талановитого поета.

Марта Богданівна не може поворухнутися. Зараз я заверещу, думає вона.

- Я вбив поета, Марто. А вбити поета гірше, ніж убити звичайну людину.

- Не говоріть дурниць! - верещить Марта Богданівна. - Поета не можна вбити! Він або поет, або ні. Ніхто і ніщо не змусить його не писати. Я просто не хотіла. Розумієте мене? Я не хотіла більше писати віршів! Я не хотіла бути поетом!

Груша сахається від Марти Богданівни як від прокаженої. Пускається навтьоки.

- А книжка ваша остання, - кричить йому навздогін Марта Богданівна, - повне гімно! Чуєте мене? Гімно гімном! З вас такий поет, як з мене балерина!

Маленька слизька істотка просто біля туфлі Марти Богданівни.

Марта Богданівна наступає на неї, спочатку обережно, а потім з усе більшою силою. Толочить слимака. Топчеться по ньому з якоюсь несамовитою божевільною радістю.

Завтра викину туфлі, думає Марта Богданівна, їх неодмінно треба викинути. Але це буде завтра. Сьогодні ж я маю право його вбити.

Sus domestica (свиня)

1

- Усе має бути чікі-пікі, - каже вона, - ти розумієш мене?

Пазьо розуміє.

- А що таке чікі-пікі?

- Ну, по-перше, купи кілограм різних шоколадних цукерок. Але різних, чуєш?