Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Нам треба поїсти! — звернувся Ульріх до сестри по-англійському. — На нас дивляться з подивом!

Аґата слухняно взяло трохи хліба й м’яса, а Ульріх заходився їсти рішуче й навіть випив трохи молока. Однак Аґата гучно й невимушено говорила далі:

 — Коли я замислююся глибше, то намір серйозно заподіяти йому біль стає мені неприємним. Виходить, убивати його мені, мабуть, не хочеться. Але хочеться стерти його з лиця землі! Роздерти на шматочки, розтовкти їх у ступці й викинути той порох у воду. Ось чого мені хочеться! Знищити геть-чисто все, що було!

 — А знаєш, це трохи смішно — те, про що ми тут розмовляємо, — зауважив Ульріх.

Аґата хвилю помовчала, але потім сказала:

 — Але ж першого дня ти обіцяв мені допомогти позбутися Гаґауера!

 — Ну звісно, допоможу. Але ж не так!

Аґата знов помовчала. Потому зненацька сказала:

 — Якби ти придбав чи взяв напрокат машину, ми могли б поїхати через Іґлау до мене, а повернутися кружним шляхом, здається, через Табор. Нікому й на думку не спало б, що ми побували там уночі.

 — А хатня прислуга? На щастя, я взагалі не вмію водити машину! — Ульріх засміявся, але потім невдоволено похитав головою: — Оце такі ідеї навідують тепер людей!

 — Атож, і це кажеш ти, — мовила Аґата. Вона в задумі пересовувала нігтем з місця на місце шматочок сала, і складалося враження, наче той ніготь, на якому вже з’явилася масна плямка, робить це сам собою. — Але ж ти кажеш і таке: чесноти суспільства — то для святого вади!

 — Тільки я не казав, що вади суспільства — це для святого чесноти! — уточнив Ульріх.

Він засміявся, схопив Аґатину руку й витер її своєю носовою хустиною.

 — Ти завше відмовляєшся від усіх своїх слів! — дорікнула йому сестра й незадоволено всміхнулася, намагаючись вивільнити пальця, від чого обличчя її взялося рум’янцем.

Обоє старих біля плити, які й далі не зводили з гостей поглядів, тепер, немовби відгукуючись, на все обличчя заусміхалися.

 — Коли ти розмовляєш зі мною то так, то так, — тихо видихнула Аґата, — мені здається, неначе я дивлюся у скалки від розбитого дзеркала. З тобою ніколи не можна побачити себе всю, з ніг до голови!

 — Ні, — відказав Ульріх, не випускаючи її руки. — Просто сьогодні взагалі не можна ані побачити себе всю, ані всім тілом поворухнутись. Ось у чому річ!

Раптом Аґата облишила спроби випручати свою руку.

 — Я, певна річ, не свята, скоріше навпаки, — тихо промовила вона. — Зі своєю байдужістю я була, мабуть, гірша, ніж утриманка. Немає в мене й ділової жилки, тож убити я, мабуть, нікого не зможу. Та коли ти вперше згадав щодо святого — то було вже досить давно, — я щось побачила цілком, «з ніг до голови». — Вона опустила голову, щоб подумати чи щоб не дати зазирнути собі в обличчя. — Я побачила святого — можливо, то була фіґура на водограї. Сказати щиро, я, мабуть, нічого й не побачила, але відчула щось таке, що треба було саме так висловити. Лилася вода, й те, що творив святий, теж лилося через вінця, неначе він сам був чашею водограю, яка спокійно розливалася навсібіч. Отакою, гадається мені, має бути й людина, тоді вона завше чинитиме праведно, і воднораз буде цілком байдуже, що вона чинить.

 — Аґата бачить, як вона стоїть серед світу, переповнена святістю й трепету через свої гріхи, і підозріливо помічає, що змії й носороги, гори й ущелини нишком лежать собі у неї в ногах і що вони багато менші, ніж вона сама. Тільки ж як тоді бути з Гаґауером? — стиха покепкував з неї Ульріх.

 — Ото ж бо й воно. Йому там не місце. Його треба усунути.

 — Я тобі також дещо розкажу, — промовив брат. — Щоразу, коли мені доводилося брати участь у чомусь загальному, в якій-небудь серйозній людській справі, я нагадував сам собі людину, яка перед останньою дією в театрі вибігає на хвилинку надвір, щоб ковтнути повітря, бачить велику темну порожнечу з міріадами зірок і йде геть, лишаючи капелюха, сурдута й саму виставу.

Аґата звела на нього допитливий погляд. Це й могла бути їй відповідь, і не могла.

Ульріх також поглянув їй в очі.

 — Тобі також часто завдає мук якась антипатія, а симпатії на пару їй ще немає, — промовив він і подумав: «Невже вона справді схожа на мене?» І знов йому спало на думку порівняння: можливо, так, як пастель на ґравюру на дереві. Себе він вважав міцнішим. А вона була вродливіша, ніж він. Така приємно вродлива. Тепер він тримав не лише її пальця, а й усю руку; це була довга, тепла рука, сповнена життя, й досі він брав її в свою лише тоді, коли вони віталися. Його молода сестра була схвильована, й хоча сльози в очах у неї насправді й не виступили, волога там усе ж таки стояла.

 — За кілька днів від мене поїдеш і ти, — проказала вона. — І як мені тоді з усім упоратися?

 — Ми ж бо можемо лишитися разом, ти можеш приїхати вслід за мною.

 — Як ти це собі уявляєш? — спитала Аґата, й на чоло їй набігла невеличка складка задуми.

 — Та… наразі ще не уявляю ніяк; адже це тільки щойно спало мені на думку.

Він підвівся й дав пастухам ще трохи грошей за «порізаний стіл». Аґата бачила, мов крізь туман, як ті всміхалися, кивали головою й дякували якимись короткими, незрозумілими, але радісними словами. Проходячи повз них, Аґата відчула в себе на обличчі відверті, але щирі й співчутливі погляди двох пар очей і збагнула, що їх з Ульріхом прийняли за коханців, які були посварилися, а тепер знов помирились.

 — Вони подумали, що ми — закохана пара! — сказала Аґата. Вона пустотливо підхопила брата попідручки, й уся її радість вихопилась на волю. — Тобі не завадило б мене поцілувати! — зажадала вона