Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Побачити Алькор 📚 - Українською

Читати книгу - "Побачити Алькор"

278
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Побачити Алькор" автора Володимир Львович Єшкілєв. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 69
Перейти на сторінку:
точно! — Людмила виструнчилась.

— Ти вже з ними зв'язалася?

— З ким?

— З батьками дівчини.

— Ще не встигла, Іване Ваграновичу.

— Негайно зв'яжися. Попередь, щоби нікому не відчиняли двері і сиділи тихо. Там за півгодини менти будуть. Постоять там, поки ви приїдете.

— Так точно!

— Давай до машини, Ребрик уже чекає. Старшим буде він.

— А нам з тобою, — звернувся директор до Лавра, — треба перебалакати. Ходімо до підвалу.

— Тут чисто. Я перевірив.

— Нехай ще й техніки все перевірять. До речі, у цих мікрокамер передавачі слабенькі. Ми їх теж колись ставили. Комарики. Вони не можуть посилати сигнал далеко. Крізь електромагнітну ізоляцію в наших зовнішніх стінах узагалі не можуть. Значить, десь тут сховано або ретранслятор, або приймач сигналу із записувальним пристроєм. Кров з носу, але треба його знайти. Ти, Лавре Станіславовичу, молись, щоби це не був ретранслятор.

— Роботу ретранслятора всередині будівлі зафіксувало би наше стаціонарне обладнання. Вони б не ризикнули ставити ретранслятор. «Кріт», скоріше за все, сам знімав інфу з приймача.

— Я думаю так само, — погодився директор, відчиняючи броньовані двері підвалу. — Але техніка, Лавре, розвивається дуже швидко. Гарантій жодних.

Вони зайшли до підземної частини будівлі агентства, де містилися зброярня, склади і тир. У тирі директор присів на стос матів. Уважно подивився на Лавра, показав на місце поруч із собою:

— Сідай.

— Дякую, Іване Ваграновичу.

— Хто дав наводку на «крота»?

— Костиганов.

— Ясно, — кивнув масивною головою директор. — А той звідки знає?

— Не каже.

— А що ж тоді Пітер Венцелевич каже?

— Каже, що ви родич їхнього Великого Майстра.

— Ну, тіпа того. Нехай це тебе не хвилює. Ще що?

— У Пітера Венцелевича завелася корисна інфа. «Крота» до нас запустив Сулименко.

— Сулима? Алік? Той, що під Агамовим?

— Так точно. Ви його знаєте?

— Знав колись.

— Кажуть, крутий дядька. У спецназі ГРУ служив.

— У спецназі він не служив, брешуть. Він тоді у контррозвідці був, але недовго… А навіщо Сулимі під нас копати?

— Як я зрозумів, Агамов цікавиться якоюсь «містичною зброєю», яку масони ховають у Храмі. Сулименко передбачив, що в разі нападу на Храм Великий Майстер звернеться по допомогу до вас як до родича і керівника охоронного агентства. Тоді, разом із нами, «кріт» дістане доступ до Храму. Якщо масони злякаються і спробують з нашою допомогою вивезти ту зброю з Храму, «кріт» засвітить маршрут і на маршруті вони проведуть силову акцію.

— Ось воно що… Добротна розробка, недарма він у «контрі» сидів… — шеф на мить заплющив очі. — Отже, так, з цього місця — детальніше. Все, що тобі повідав той Костиганов. Бажано дослівно.

Лавр ледве встиг закінчити свою розповідь, коли задзвонив директорський телефон. «Так, — сказав у трубу товстун. — Зрозумів».

— Техніки вже на місці. Почнуть з другого поверху. Просять відчинити кабінети. Ходімо, — шеф підвівся з матів, струсив з брюк пилюку і рушив до сходів. — А прибиральниць треба звільнити до чортової мами.

На сходах ожив сотовий Лавра. Дзвонила Люда.

— Де ви? — спитав Грінченко.

— Уже на трасі. За годину будемо на місці. Лавре, в кого є телефон батьків дівчини? З Корецькими хто тепер? Кабарда?

— Молодець. Здогадалась.

— Я все ж таки аналітик.

— Ти розумниця, сонечко. Дзвони Кабарді.

— Уже дзвоню. До зв'язку.

Людмила відключилась. Директор пригальмував своє неквапливе сходження до земної поверхні, озирнувся і спитав:

— А хто це, цікаво, дозволив тобі залучати Миколу Семеновича до теми «Храм»?

— Мій гріх, Іване Ваграновичу. Проявив ініціативу.

— Ще раз так проявиш і підеш найматись до Сулими. Він, до речі, вже підібрав кількох наших колишніх.

— Зрозумів. Більше такого не буде, Іване Ваграновичу.

— Сподіваюся.

Розділ 23

Вулиця, на якій донедавна мешкала родина Поліни Поліщук-Агамової, Костиганову сподобалася. Затінені каштанами і липами ошатні двоповерхові будинки нагадали йому дитинство. Щоправда, та вулиця, де народився Пітер, була краще підметена й доглянута, а проїжджу частину її не вкривали, як тут, кратери і вибоїни. Але Костиганов не вперше був в Україні й уже звик до матеріальних проявів світоглядного пофігізму. Він знайшов потрібний будинок і натиснув металеву кнопку домофона.

За хвилину в динаміку затріщало і жіночий голос спитав: «Хто там?»

— Я шукаю Світлану Малковську.

— А ви хто?

— Журналіст газети «Публічна мозаїка».

— Не знаю такої. А посвідчення у вас є?

— Звичайно.

— Тоді відійдіть, а я у вікно подивлюсь.

Костиганов слухняно відійшов від дверей, розкрив журналістське посвідчення і показав його дівчині, яка визирнула у відчинене вікно на другому поверсі. Вона була симпатичною, із тої степової породи волооких вилицюватих чорнявок, які при знайомстві всі до одної виявляються спритними, позитивними і сангвінічними.

— Я звідси не бачу, — сказала чорнявка.

— Якщо зможете впіймати, я вам його кину.

— А як я собі залишу на сувенір?

— Залишайте, які проблеми. Мені в редакції нове випишуть, — Пітер посміхнувся, знаючи, що його посмішка діє на жінок переконливіше за всі посвідчення. — А ви і є Світлана?

— Чим це моя скромна особа зацікавила газету?

— Хочу з вами побалакати.

— Часом не про Полінку?

— Чому ви так вирішили?

— Вона ж у нас «звізда». Дружина олігарха, відома модель. До мене вже приходили з телебачення. Тіпа: «Як найкраща шкільна подруга і сусідка пані Агамової, розкажіть нам про її дитинство». Прикиньте, Полінка — пані! Спухнути можна.

— Ми так і будемо з вами: я на вулиці, а ви у вікні?

— А якщо ви тільки прикинулись журналістом? Якщо насправді ви злодій?

— Можете самі сюди вийти, якщо ви така підозріла. Тут десь поряд є пристойний ресторан?

— А ви пригощаєте?

— Не я, Світлано, а редакція «Публічної мозаїки». А ще ми добре платимо за цікаві інтерв'ю. У нас солідне видання.

— Тоді чекайте. Я зараз вийду.

За годину інтерв'ю вже було у повному розпалі. Світлана, незважаючи на юний вік, борзо споживала віскі з льодом. Після ста п'ятдесяти вона перейшла із Пітером на «ти», після ста розстебнула верхній ґудзик бридкої зеленої блузки. Медальйони з телятини під хріном їй теж сподобались. У перервах між жуванням Світлана без зайвих сантиментів здавала дрібні дитячі таємниці своєї шкільної подруги.

— Та вона до сьомого класу була такою зачуханою, шо пацани на неї і дивитись не хотіли, — розповідала вона. — Ходила в таких білих панчохах, зовсім дитячих. Така була дистрофанка. Худюче таке, смішне. Увечері гуляти боялась, а по відику дивилась лише ужастікі.

— А якісь захоплення, хобі у Поліни є?

— Вона морських свинок розводила, — розсміялася Світлана, відсьорбуючи віскі. — Смердючих, тупих свинок.

— Але ж потім усе змінилось? — Костиганов підсунув диктофон ближче до співрозмовниці.

— Ага, — якось сумно погодилася Світлана. — Це точно. Змінилося.

— Поліну запросили до модельного агентства?

1 ... 29 30 31 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Побачити Алькор», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Побачити Алькор"