Читати книгу - "Республіка Шкід"

— Здорово обробилися, — сумно промовив Янкель, але Япончик тільки люто зиркнув на нього й дав знак рушати назад.

Підходили до дачі.

— Хоча б не засипатися! Повз Вітині вікна треба йти, — попередив Янкель, але Японець і тут лишився безтурботний.

— Пусте. Він сліпий. Не помітить.

Хлопці благополучно дійшли до веранди, коли раптом у дверях показався Вікмиксор.

Обидва редактори шмигнули під веранду і причаїлися. Кроки наближалися.

— Не помітив, — тремтячи, заспокоїв себе Японець і раптом зіщулився.

— Єонін! Вилазь негайно! — пролунав окрик згори.

Обидва мовчали.

— Єонін! Ну, швидше!.. Кому я кажу!

— Вилазь, Япончик, — занепокоївся Янкель. — Запоролися, вилазь.

Кволе тільце Япончика показалося на світло, і, винувато блимаючи очима, він став перед Вікмиксором.

— А картопля де? — грізно спитав завідуючий.

— Яка картопля?

— Діставай картоплю, шельма! — гнівно заревів Вікмиксор.

Усе це від слова до слова чув Янкель, і, тремтячи всім тілом, він почав квапливо відсипати картоплю з наволочки; в голові у нього тим часом мелькали думки, щодалі страшніші.

«Засипалися… Ганьба… В лавру одішлють… Прощай, Стрельна… Прощай, Шкіда… і прощай… прощай, газета «Дзеркало»!..»

— Діставай картоплю! — гриміло нагорі.

Потім Янкель почув незвично тихий голос Япончика:

— Зараз, Вікторе Миколайовичу. — І сам Єонін показався перед щілиною.

Янкель мовчки сунув йому в руки наполовину опорожнену наволочку, і той поліз назад.

Нагорі завовтузились, і дві пари ніг, дрібно стукаючи по підлозі веранди, зникли.

Янкель обережно виліз і огледівся. Такому брудному іти в школу не можна. Треба вимитись і випрати сорочку. Тремтячи від холоду, він побіг до ставка, скинув білизну й заходився прати її, потім ретельно викрутив і надів. Од мокрої сорочки стало ще холодніше. Зуби дрібно цокотіли. Янкель побігав, щоб зігрітись і обсушити білизну на тілі, потім, намагаючись вдавати безтурботного, насвистуючи пішов до дачі.

Біля дверей його зустріли хлопці і запобігливо понасовували в руки жолудів.

— Скажи, що жолуді збирав. Вітя шукав тебе.

Однак жолуді були непотрібні. Тільки-но він прийшов у їдальню, на нього наскочили вихователі.

— Черних, негайно в спальню.

— Чого?

— Іди, не балакай.

У спальні сидів Вікмиксор. Побачивши Янкеля, він насупився.

— Роздягайся і лягай.

Янкель не зрозумів, чого він повинен лягати, але зрозумів, що заперечення не допоможуть.

— Де наволочка?

— Зараз принесу, Вікторе Миколайовичу.

Разом з картоплею з'явилася на світ і брудна, заяложена наволочка.

Потім редакторів роздягнули, просто забрали штани, примусивши їх таким чином лежати в ліжках під домашнім арештом.

Влітку це було дуже тяжке покарання, але тепер надворі вже снувала осінь, і покарання вплинуло мало.

Багато передумали Японець та Янкель, лежачи в ліжках. Вдень до них забігали, сповіщали останні новини:

— Вас у лавру одсилають!

— Вікмиксор оформляє супроводжуючі документи!

Новини були сумні, далі нікуди, і хлопці зажурилися.

Потім поступово звикли до думки, що їх виженуть із Шкіди. Горе вже видавалося звичним, і злочинці перестали вважати себе шкідцями.

На третій чи четвертий день чекання Янкель запропонував:

— Давай випустимо прощальний номер «Дзеркала».

Японець погодився.

Нелегко було робити останню газету.

Японець написав смішний фейлетон під назвою «Гроза городів». Читаючи, обидва сміялися з нещасливих пригод двох бандитів, а коли прочитали, задумалися. Сумно стало.

Фейлетон пустили головним матеріалом номера. Це було на часі.

Питання про те, чи переводити Янкеля та Японця, було злободенне і спірне. На педагогічній раді думки поділилися. Одні наполягали, щоб перевести хлопців до лаври, інші були за те, щоб їх залишити.

Янкель прикрасив фейлетон карикатурами, потім написав сумний ліричний вірш — опис осені. Приніс вірш і Костя Фінкельштейи — Кобчик, поет, який з'явився в Шкіді недавно, але вже став знаменитий.

Додали кілька дописів, і нарешті прощальний помер вийшов.

Про від'їзд у газеті не було ні слова, але номер цього разу вийшов невеселий.

Нарешті настав останній день.

Янкелю і Японцю видали білизну й веліли збиратися. Сірий, тьмяний ранок стояв за вікном, накрапав дощ, але коли хлопці, уже в пальтах і чоботях, уклавши свої пожитки, вийшли на веранду, їх там ждала вся Шкіда.

Хлопці попрощалися.

Вийшов Вікмиксор, сухо кинув:

— Ходімо.

Ось уже й Петергофське шосе. Блищать вологі трамвайні рейки. Хлопці востаннє оглянулися на дачу, де лишили своїх товаришів, халдеїв і «Дзеркало», улюблене дітище, вирощене їхніми власними руками…

Сіли в трамвай.

Усю дорогу Вікмиксор мовчав.

Біля Нарвських воріт хлопці вийшли, чекаючи дальших розпоряджень.

Вікмиксор, не дивлячись на них, процідив:

— Зайдімо в школу.

Пішли по знайомих вулицях. У місті осінь була ще помітніша. Панелі потемніли від дощу, бруду, з дахів капала вода, хоч дощу вже не було.

Показався знайомий жовтий будинок Шкіди. Серця у хлопців тьохнули.

Вони пройшли двір, піднялися сходами на другий поверх.

Двері відчинив двірник.

Кроки незвично гучно відлунювали в пустинних кімнатах. Дивними видавалися порожні, мертві класи, де взимку. жодної хвилини не було тихо, де весь час чулося вищання, регіт, тріск парт, співи…

Вікмиксор залишив хлопців і пішов у свій кабінет.

Янкель і Японець перезирнулися. Шкода було розлучатися з Шкідою, до якої вони так звикли, а тепер і зовсім не стало сили терпіти — особливо коли вони побачили знайомі парти з вирізаними ножиком написами: «Янкель-дурень», «Япончик-пончик».

Колись образливі слова раптом набули незвичної чарівності.

Хлопці довго розглядали ці написи. Потім Янкель розчулено сказав:

— Це Горобець вирізав.

— Так, це він, — мрійливо підтакнув Японець і раптом, подивившись на товариша, сказав: — Давай спробуємо? Може, залишить.

Янкель зрозумів.

Почулася хода. Ввійшов Вікмиксор. Діловито оглянув кімнату й сказав:

— Парти запорошилися. Візьміть ганчірки й добре повитирайте.

Хлопці кинулися на кухню, принесли мокрі ганчірки й почали обтирати парти.

Закінчивши, твердо вирішили:

— Ходімо до Вікмиксора, спробуємо.

На несміливий стук почулося:

— Увійдіть.

Побачивши хлопців, Вікмиксор підвівся.

— Вікторе Миколайовичу, може, ви залишите нас? — заканючив Янкель.

— Може, залишите? — як лупа, повторив Єонін.

Вікмиксор суворо подивився через голови хлопців кудись у куток, поворушив губами і спокійно мовив:

— Так, я вас залишаю. За вас поручилась уся школа, а сюди я вас привіз тільки для того, щоб ви почистили приміщення до приїзду школи. Завтра вона переїжджає з дачі.

♦

Шкіда переїхала з тріском. Як тільки трамвайні платформи зупинилися біля будинку і хлопці почали розвантаження, вулична шпана оточила їх.

— Еге-ге! Приютські щури приїхали.

— Щури приїхали!..

— Гей ви, голодні! Щурята!..

Горобець обурився і підскочив до одного, що особливо старався.

— Як ти сказав, стерво? Повтори!