Читати книгу - "Гра в пацьорки"

— А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий!

У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї.

Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом.

— А мама вдома? — обережно уточнила я.

— Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, — заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду.

Стiл i справдi був розкiшний.

Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати!

— Ого! — сказала я. — Та це ж каток!

— Справдi! — зрадiла Кука. — Можна на ковзанах кататися!

— А у тебе є ковзани? — загорiлася я цiєю iдеєю.

— Ковзани, мабуть, зiпсують лак… — промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче.

— Тодi можна i без ковзанiв, — заспокоїла я. — Бачила коли-небудь балет на льоду?

— Тiльки по телевiзору.

— То я тобi зараз покажу! — сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл.

Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю столу до iншого…

Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi. Здається, вона втратила дар мови.

Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, — несамовито побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара.

Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось говорили з нею на кухнi.

Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi…

Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А нас вчили вiрити дорослим.

Похорон пташки

Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла.

Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини.

— Усе, не дихає… - сказала Олька.

— Вiднесемо її моїй кiшцi, — запропонувала Кука.

— Нi, ми її поховаємо, — сказала я.

За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки.

Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям…

А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв…

Цiна дешевої слави

Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею дуже пишалася.

Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички, пластмасовi буси та цукерки.

Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!»

Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону.

Дiти внизу завмирали вiд захвату.

Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила…

Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…

Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.

Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала — що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.

— Що тут вiдбувається? — запитав перехожий.

— Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, — почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.

Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!

Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю — «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.

Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.

— Дай карбованця! — кричав дядько Василь.

— Кинь помаду! — кричали старшокласницi.

— А менi ножик!

— Хочу ляльку!

— Кидай все!!! — ревiв натовп.

Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.

Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.

А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…

Як ми «робили бiзнес»

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять — булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.

Я купувала лише булочку, бо молока