Читати книгу - "Мережевий ефект"

Так, я міг розворушити їх, але не збирався.

Амена сказала: "Усі в групі опитування, мабуть, дуже турбуються про нас. Я рада… я маю на увазі, я теж не рада, що вас спіймали, але якби я була тут одна… Це було б дуже погано. Моєму дядьку Тьяго, мабуть, полегшало, що хоча б ти зі мною."

Люк відкрився у порожній коридор, без ворожих дронів. Я запечатав його знову і замаскував сторожовий безпілотник з цієї сторони, щоб попередити мене, якщо хтось підійде до нього. Тоді я послав залишок своєї хмари по коридору. Я знав, що Амена намагається зробити мені комплімент. Але було дивно, що погляд Тьяго на мене настільки відрізнявся від об’єктивної реальності. "Ваш дядько Тьяго мені не довіряє." Не те, щоб я був засмучений цим або взагалі про це дбав.

Вона видала хриплий шум, який пролунав через канал до мого безпілотника. "Звичайно він вас поважає. Ви врятували його від тих людей, які напали на наш дослідний модуль."

Це було не по суті. Я врятував багато людей, і кількість тих, хто довіряв і/або помічав мене як щось інше, ніж пристрій, підключений до HubSystem, була статистично незначною. "Йому не сподобалося, як я це зробив."

Вона зітхнула і потерла темну пляму на одязі. "Він все ще переживає за те, що трапилося з викраденням моєї другої мами після її експедиції з оцінювання. Такі речі просто не трапляються на Preservation. Для нього це був великий шок. І… можливо, він трохи заздрить вам. Вона може говорити з вами про те, що з нею сталося, але не може з нами."

Менса теж казала це. Я не розумів, чому вони хотіли, щоб вона говорила про це з ними. Хіба вони не могли просто прочитати звіт? "Ми теж не говоримо про це. Більшість часу."

Амена завагалася. "Вони б насправді її не вбили. Вони не могли так зробити.

Це звучало неймовірно наївно, але Амена та Тьяго та решта сім’ї Менси та понад 99 відсотків населення Preservation все ще не знали про другу спробу вбивства. Якби GrayCris вдалося укласти угоду з компанією, вони б це зробили. Вони б узяли викуп від Preservation і вбили її, Пін-Лі, Ратті та Гауратіна, і ніхто нічого не зміг би зробити.

Мої розвідувальні безпілотники показали закритий люк безпеки в секції головного інженерного модуля. Це був хороший знак: якби ворожі дрони циркулювали тут, люки були б відкриті. Я дістався до люка і натиснув на ручне вивільнення. Як тільки люк почав ковзати вгору, я послав свою хмару безпілотників під щілину, спрямувавши її розлетітися в коридор попереду. Не було втрачених каналів, а їх камери та сканери не виявили руху. Поки що все було добре, хоча я вловлював вібрацію десь на межі свого відчутного діапазону. Може це було нормально? Я не заходив сюди жодного разу, коли подорожував з АРТом раніше.

Моя хмара безпілотників не натрапила на ворожих дронів, коли рухалася по круговому коридору до доступу до двигуна, що стало полегшенням. Останнє, що мені було потрібно, — це знову отримати удар у голову з наступним перезапуском. Визначення контрзаходу для невидимого матеріалу на ворожих дронах та на шоломах цілей було в довгому списку речей, які мені потрібно було зробити, щоб ми могли вижити. Але жодна з речей у списку не матиме особливого значення, якщо система targetControlSystem послала нас у червоточину без призначення.

Я бачив серіали про людей та людей-імпів, які опинялися в червоточинах на невизначений термін. Вони коливалися від похмуро-депресивних (через надлишок реалізму) до дуже малоймовірних (через надлишок оптимізму). Принаймні люди у серіалах знали, що вони були в потенційно нескінченній подорожі, а не в тривалій.

До цього моменту я не бачив жодних ознак пошкоджень чи порушень, але потім я зайшов у фойє, де спокійні дисплеї плавали вздовж стін над спеціалізованими інтерфейсами управління. Дивним було те, що станції були активними, хоча й були в режимі очікування, а не вимикалися. Навіть я знав, що ніхто не втручався у двигун, поки він  рухав транспорт. Ці станції були призначені для доопрацювання чи зміни чи чогось іншого, що можна було робити лише під час обслуговування на причалі.

Крім того, одне крісло станції лежало навпроти входу, а біля нього лежав розбитий один з ремонтних безпілотників АРТа. Мої безпілотники — це крихітні інформаційні безпілотники, але безпілотники АРТа були більшими, з кількома маніпуляторами та візуальними інтерфейсами, щоб вони могли виконувати технічне обслуговування та інші спеціалізовані завдання. У цього безпілотника були розгорнуті шість павучих рук, коли щось вибило його з повітря.

Я хотів забрати його і поступити, як дурна людина. Але тут я знову відчув запах середовища вирощування.

Амена сказала: "Це дуже відмінне розташування від кораблів, які я бачила. Чи можете ви пошукати дисплей з...

Ох, у мене було погане відчуття з цього приводу. Я послідував за запахом. Він привів мене через наступний люк і вниз по короткошвидкісному колодязю, де в повітрі плавали миготливі маркери обережності. (Суть полягала в тому, що різні мануфактури та корабельні майстри, а також Університет Міхіри та Нового Прибережжя не хотіли, щоб ви заходили сюди без ліцензії інженера — кваліфікованого майстра або його еквівалента у місцевій юрисдикції, і якщо ви відчуваєте, що вам просто треба оглянути все, то намагайтеся не торкатися чого-небудь.) Амена перестала розмовляти, і призначена для неї камера безпілотника показала, що вона зосереджено примружилася, спостерігаючи за сценою моїми очима.

На дні гравітаційного колодязя була платформа, крізь яку я міг подивитися вниз крізь прозору екрануючу бульбашку на двигун.

Визнання: я не знав, що двигуни мають виглядати саме так. Мені ніколи не доводилося охороняти двигуни транспорту, і вони, як правило, були надто нудними для показу у розважальних медіа. Але я знав, що все, що там є, не повинно мати на собі великої органічної маси, яка пахне водоростями та середовищем зростання.

Амена тихо сказала: Що… що це?

Повірте, це питання теж займало 92 відсотки моєї уваги.

Органічну нервову тканину можна з’єднати з неорганічними системами (Приклад А: м’які шматочки всередині мого черепа), тому була зовнішня ймовірність (це було так звично, що я