Читати книгу - "Мережевий ефект"

Але чому тоді воно пахло водоростями?

Я отримав сповіщення від скаута 2 у фойє контрольної зони. Я перевірив його вхідний сигнал і побачив, як ціль 5 підходить і піднімає екранний пристрій, який лежав на стільці. (Чому, до біса, все має статися одразу? Але принаймні дивна річ на двигунах АРТа не намагалася пролізти сюди і вбити нас.) Коли Ціль 5 почала стукати пальцями по твердотільному екрані, я розширив мій діапазон введення, щоб спіймати активний канал. За 2,3 секунди я вловив передачу даних.

Що ще важливіше, через 2 секунди я вловив відповідь targetControlSystem.

Зрозуміло, лайно.

Але щось у зображенні скаута 2 мене турбувало. Мене це займало деякий час, але я був занадто схвильований, щоб звернути більше уваги.

Значна частина моєї здатності оцінювати загрози (наприклад, вибирати потенційних ворогів із натовпу чи визначити, що дурний човен наповнений рейдерами замість цікавих місцевих жителів), базувалася на шаблонах, що були моїй базі даних про поведінку людей. Цілі були аномальними, але не настільки, що не демонструвати тих самих основних типів поведінки, що й інші люди. І щось було не так у їхній поведінці у фойє контрольної зони, чого не можна було пояснити їх надмірною впевненістю або тим, що всі вони були придурками.

Скаут 2 спостерігав за цілями, які нетерпляче чекали, стоячи у фойє контрольної зони, коли ціль 5 стукала по екрану. Стоячи. Навіть після того, як вони, очевидно, зрозуміли, що шум із закритої контрольної зони є приманкою, після того, як їх оновлення безпеки зробило їх набагато менш вразливими до атак безпілотників, вони стояли і чекали. (SecUnit'ам ніколи не дозволялося сідати, але люди та люди-імпи робили це щоразу.)

Вони не намагалися нас відшукати, а залишалися у фойє, надсилаючи своїх дронів у навколишні коридори, але не далі. Ми були ворогами, що опинилися в пастці разом з ними у замкнутому просторі, рухаючись по ньому на свій розсуд, наскільки вони знали. Чому вони не намагалися захистити себе, створивши власну безпечну зону? Чому вони принаймні не знайшли купе, де могли б замкнутися? Чи вони повністю покладалися на дрони? Або вони чекали на допомогу ззовні, тому що знали, що чекати їм недовго?

Вони навіть не пробували сісти.

Я не схожий на дурня, що не думав, що ця ситуація справді страшенно погана, але тепер я почав думати, що все набагато гірше. Подорож червоточиною займає кілька циклів. Подорож з нашого місця оцінювання назад до Preservation зайняла чотири стандартних цикли (які були визначені як двадцять вісім стандартних годин Preservation кожен), і це вважалося короткою поїздкою до самого краю території Preservation. Ми ще не могли потрапити до пункту призначення. Або у будь-яке інше місце призначення.

Я натиснув скаут 1, який був заблокований у контрольній зоні АРТа, і сказав йому ще раз подивитися на той дисплей, на якому був показаний корпус АРТа, хвильові схеми та відлік часу.

Скаут 1 повернувся назад до цієї консолі. Відлік показував дві хвилини чотирнадцять секунд.

О, так… це питання. Я переслав вхідні дані Амені.

Камери безпілотників показували, як недовірливо дивилися її очі. Це справді виглядало так, ніби йде відлік до виходу з червоточини, але це не могло бути правдою.

Я дещо побоювався, що це не так. "Розбудіть Елетру і запитайте її, скільки часу корабель перебував у червоточині, скільки часу їм знадобилося, щоб вийти з системи, і де вони були захоплені на території Preservation."

Амена обернулася, щоб торкнутися плеча Елетри. Через довгі секунди Елетра заворушилася. Амена поставила їй запитання. Елетра блимнула, усвідомлюючи більше, і вираз її обличчя став спантеличений. "Ми ніколи не виходили з системи. Ми тут весь час".

— Ні, ви потрапили крізь червоточину до Preservation, де нас схопили. Тепер ми їдемо кудись ще. Пам’ятаєте, сіра людина сказала, що ми на транзитному мосту?" Амена намагалася наполягати, але повіки Елетри закрилися, і вона не реагувала. Амена надіслала мені, "Вона все ще дуже розгублена. Раніше вони двоє думали, що ми були схоплені раніше за них, і не повірили мені, коли я спробував сказати їм, що це не так."

Я сказав їй: "Якась річ на корпусі двигуна — це артефакт інопланетян. Я думаю, що він проводить нас через червоточину набагато швидше. Набагато. Не години замість циклів, а хвилини замість циклів." Двигун АРТа був доповнений пристроєм, який використовував червоточину зовсім по-іншому, дозволяючи подорожувати швидше, ніж будь-яка транспортна технологія, яку я бачив у ЗМІ або чув про них у стрічках новин. Швидше, ніж будь-яка технологія транспортування людей. "Я думаю, що ми ось-ось вийдемо у звичайний космос."

Амена похитала головою. "Ні, це неможливо. Таймер напевне пошкоджений. Ми в червоточині лише кілька годин, ми ще ніде не можемо бути. Найближча населена система за межами території Preservation знаходиться щонайменше за п’ятнадцять циклів від станції…"

І тоді двигун зашумів десь між стогоном і гуркотом. Перед скаутом 1 з'явився новий дисплей: вид на звичайний простір. Ми вийшли з червоточини.

Амена завмерла, дивлячись на появу нового зображення. Її очі тривожно розширилися. Потім вона сказала: "Що нам робити?"

Це було дійсно хороше питання.

Моя перша думка була такою — спробувати знищити інопланетний артефакт. На щастя, замість цього я перейшов до наступної думки. (Я нічого не знаю про транспортні двигуни, але я знаю, що ви не повинні стріляти по них, гаразд? Вони знаходяться біля вершини довгого списку речей, в які, очевидно, не дуже добре стріляти.) Мені потрібно було більше даних, перш ніж я міг щось з цим вдіяти. Мені не сподобалася ідея сказати "я не знаю" Амені, тому що тоді люди панікують, і я майже не звинувачую їх, тому що зараз я теж відчуваю паніку, і я не контролював ситуацію, і міг привести ще принаймні десять випадків, коли я приймав неправильні рішення. Контролювати ситуацію було дійсно важливо, тому що в іншому випадку вона контролювала мене, і це здавалося коротким кроком до повернення до контролю компанії. І, можливо, мені просто доведеться довіритися Амені, яка боролася з набагато більшою проблемою, тому що вважала, що їй потрібно врятувати мене. Я сказав їй, що не знаю.

Амена сіла прямо, прикусивши губу. Потім вона прошепотіла собі: "Добре, добре. Давай подумаємо". У стрічці, говорячи набагато спокійніше, ніж вона виглядала, вона сказала: "Чи можна змусити твій дрон у контрольній зоні рухатися?" Якщо ми можемо побачити дисплей,