Читати книгу - "Муссоліні"

Військовий досвід призвів до радикальних змін також на рівні культури, світогляду, індивідуальної та колективної психології. Важка окопна війна визначила – насамперед серед молоді – новий стан ментальності, яким за декілька років сповна скористається фашизм: вона посилила схильність молодих громадян до ризику та насильства, визволила їх від морального кодексу батьків, зробила з них ворогів чинного соціального ладу. Для багатьох із них, як ми можемо побачити, наприклад, з деяких уривків особистого щоденника Джузеппе Боттаі, війна стала не лише тренувальним залом життя, позначивши перехід від юнацтва до змужнілості:

Для мене і «сучасної» молоді з покоління 94–99 бути на війні означає носити довгі штани та бороду, вперше вільно покинути хату з ключами у кишені, випростатися з дитячих страхів. Воювати й стати чоловіками – це для нас синоніми. Війна та молодість спалахнули одночасно3.

Війна також стала періодом політичного учнівства, спрямованого на формування певного ідеологічного світогляду на кшталт фашизму, глибоко пронизаного мілітаризмом і окопною культурою, а отже, схильного до чоловічого шовінізму та ієрархічності, заснованого на культі лідерства й організації, на містиці товариськості, на класифікації мас із позицій авторитаризму:

У казармі дуже важливо засвоїти принцип організації, важливіше, ніж у робочому цеху, банку, синдикаті. Це залишає відбиток, і таких людей одразу можна розпізнати в суспільному житті.

[...]

Я вчився бути лідером на прикладі звичайного взводу, і вже тоді я заглибився у людську природу, адже командувати доводиться саме нею4.

Символічна і практична цінність насильства, психологічний тиск через поняття «честь», «ієрархія», «дух товариськості», готовність молодого покоління наражатися на ризик, відмова від буржуазного комфорту та буржуазних стандартів, безумовне прийняття нового та відмова від традиції, відраза до парламентаризму, партій і ліберального політичного класу – саме цей набір поведінок і ментальних форм дістався у спадок від війни, і цей спадок виявився занадто важким, аби фронтовики, а надто наймолодші з них могли його позбавитися в мирному житті.

Не менш вирішальним на особистість Муссоліні, зокрема на його політико-ідеологічну зрілість, виявився вплив воєнного досвіду. Значущою подією для нього стало відкриття ідеї нації – це дозволило відмовитися від дуалізму «буржуазії» та «пролетаріату», переформулювати його спершу в дуалізм між «інтервентистами» і «нейтралістами», а відтак між «ветеранами» і «пораженцями», ідея народжувалася посеред галасу інтервентистських маніфестацій, на тлі зіткнення з фронтовою та ветеранською реальністю, на тлі розгубленості, до якої призвела трагічна поразка біля Капоретто.

Саме на підставі незвичних роздумів про зміст і наслідки війни, про її реальний спадок на екзистенційому та політичному рівнях у Муссоліні народився політичний план післявоєнного періоду: план «антипартії», в якій згрупуються прихильники національного оновлення, живі сили, що відзначилися на полях битви, взагалі всі ті, кому довелося особисто пережити бойовий досвід і на кого очікувало будівництво «нової Італії» на руїнах «старої», уособленої не тільки відомими лібералами й монархічно-консервативно налаштованими особами, а й широким фронтом населення (від католиків до соціалістів), яке вважалося неспроможним взяти участь у відродженні національної єдності через незгоду вступати у війну, через свою так звану пораженську позицію за років війни та через небажання захищати плоди перемоги після закінчення війни, ба більше, у своїх крайніх проявах вони доходили до дискредитації ветеранів і фронтовиків. 

У перші тижні після 28 червня 1914 року – дня, коли в Сараєво було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, всією Європою ширилися перші спалахи війни. Муссоліні, так само як майже всі соціалісти, зайняв позицію абсолютного нейтралітету, з одного боку, вважаючи сербсько-австрійський розбрат звичайним проявом протистояння між націоналізмом і центральною владою, продиктованого імперською структурою династії Габсбургів, а з іншого – оцінюючи можливість поширення конфлікту як чергової глави історичного суперництва між європейськими буржуазними урядами, до яких пролетаріат не мав і не мусив мати ніякого відношення.

Муссоліні сформулював офіційну позицію ІСП у передовій статті, опублікованій у газеті «Avanti!» від 26 червня 1914 року під красномовною назвою «Ні війні!» («Abbasso la guerra!»): «Жодної людини! Жодної копійки!»5. В маніфесті «Проти війни» («Сontro la guerra»), який 22 вересня того ж року опублікувало керівництво ІСП за редакцією самого очільника соціалістичного щоденного видання, він підтвердив очевидне неприйняття війни та її причин: «соціалістична партія має імунітет до інфекції, що поширюється»6, у статті йшлося про несамовиту войовничість, яка тим часом охопила Італію й усю Європу і яка (з-поміж інших наслідків) спричинила тріщину на міфі про робітничий інтернаціоналізм, адже мобілізаційний заклик до патріотичності виявився сильнішим (справжня травма для всього соціалістичного руху та тих, хто лишень декілька тижнів тому стверджував: «Солідарність нації зникає при появі класової солідарності»7).

Як на підставі такого очевидного вибору пояснити раптову зміну позиції, виголошену у відомій статті «Від повного нейтралітету до активного та дієвого нейтралітету» («Dalla neutralità assoluta alla neutralità attiva e operante»), яка з’явилась у газеті «Avanti!» від 18 жовтня? Читачі, а надто товариші по політичній вірі по гарячих слідах засудили Муссоліні незмивним тавром зрадника. Щоб оцінити подібну метаморфозу, політики та вчені того часу і наступних епох посилалися на його схильність до пригодництва, на брак ідеалів, жагу до влади, вочевидь не вдоволену діяльністю в соціалістичному таборі та антивоєнною позицією.

У реальності воєнна криза припала на період глибоких політичних та інтелектуальних хвилювань. Не менше двох років Муссоліні розмірковував над стратегічною інволюцією італійського соціалізму, над незрілістю робітничих мас з революційної точки зору, і його роздуми набували дедалі песимістичніших інтонацій. Диспут між нейтралістами-пацифістами та прихильниками участі Італії у військовому конфлікті лише посилив ці сумніви з огляду на те, що в таборі інтервентистів були присутні не тільки націоналісти Коррадіні та футуристи Марінетті, одні – імперіалісти, інші – естети боротьби, а ще й республіканці, гарібальдійці, демократи-радикали, соціалісти-реформісти, революціонери-синдикалісти,