Читати книгу - "Володар Світла"

Кінець кінцем він прийшов до Храму, трохи повагався й ступив усередину.

Пройшов на внутрішнє подвір’я вслід за жерцем, який саме заносив статуетку з ніші на зовнішньому дворі.

Оглянув подвір’я та хутко рушив туди, де стояла статуя богині Калі. Довго споглядав її, витягши шаблю й поклавши їй до ніг. Коли підняв зброю й повернувся, то помітив, що за ним стежить жрець. Він кивнув чоловікові, який негайно наблизився й побажав йому доброго вечора.

— Добривечір, жерче, — відповів він.

— Хай освятить Калі твій булат, воїне.

— Дякую. Вже.

Жрець усміхнувся.

— Сказав, ніби знаєш напевно.

— І це зухвало з мого боку, га?

— Ну, якось не надто тактовно.

— Хай там як, удивляючись у її кумирню, я відчув, як на мене зійшла її сила.

Жрець здригнувся.

— Попри мою посаду, — заявив він, — такої сили я волів би не відчувати.

— Її сила тебе лякає?

— Скажімо, — мовив жрець, — попри її велич, кумирню Калі не так часто навідують, як кумирні Лакшмі[81], Сарасваті, Шакті[82], Шйтали[83], Ратрі й інших менш страхітливих богинь.

— Але ж кожна з них поступається їй величчю.

— І жахливістю.

— То й що? Попри її могуть, ця богиня не є несправедлива.

Жрець усміхнувся.

— Та хто ж із тих, хто прожив хоча б років двадцять, бажає справедливості, воїне? Особисто мене значно більше вабить милосердя. Волію поблажливого божества.

— Слушно, — мовив другий, — але я, як ти постеріг, воїн. Моя власна натура близька до її. Ми мислимо схоже, богиня і я. Ми погоджуємося в більшості питань. Коли ж ні, я згадую, що вона ще й жінка.

— Я хоч тут мешкаю, — сказав жрець, — але так по-панібратському про богів, якими опікуюсь, не говорю.

— Хіба що прилюдно, — відповів чоловік. — Не треба мені оце про жерців. Я пиячив із багатьма з вас і знаю, що ви не менш схильні до блюзнірства, ніж решта людства.

— На все свій час і своє місце, — мовив жрець, поглядаючи назад на статую Калі.

— Еге ж, еге ж. А скажи-но мені, чого це постамент Яминого кумира давно не мили? Він припав пилом.

— Мили його не далі як учора, але відтоді перед ним пройшло стільки прочан, що він неабияк забруднився.

Другий усміхнувся.

— То чого ж тоді біля його ніг ані приносів, ані решток офір?

— Ніхто не дарує квітів Смерті, — пояснив жрець. — Прийдуть, подивляться та йдуть собі. Нам, жерцям, завжди здавалося, що ці дві статуї розташовано вдало. Жахлива пара, га? Смерть і велителька руйнації?

— Могутня команда, — сказав чоловік. — Але чекай, то ти хочеш сказати, що Ямі не приносять жертв? Ніхто-ніхто?

— Окрім нас, жерців, коли цього вимагає календар ушановування, і, доволі зрідка, когось із городян, у котрого при смерті кохана людина, якій відмовили в негайному перевтіленні, — окрім таких випадків, я жодного разу не бачив, щоб Ямі щось офірували просто та щиро, із доброї волі чи любові.

— Він, либонь, почувається ображеним.

— Це не так, воїне. Хіба ж усі живі істоти самі собою не суть жертви Смерті?

— Воістину, правду кажеш. І нащо йому їхня добра воля чи любов? Дари не потрібні, бо бере він, що схоче.

— Як і Калі, — погодився жрець. — На прикладі цих двох божеств не раз шукав я виправдання атеїзму. На жаль, вони проявляють себе у світі надто помітно, щоб їхнє існування можна було б переконливо спростувати. Шкода.

Воїн зареготав.

— Жрець, що вірує мимоволі! Мені це до вподоби. Сміхота, та й годі! Ось, купи-но собі барильце соми на жертовні цілі.

— Дякую, воїне. Так і зроблю. Долучишся до мого невеличкого узливання — коштом Храму?

— Авжеж, побий мене Калі! — відповів той. — Але тільки до невеличкого.

Він супроводив жерця до центральної споруди, а потім — одним маршем сходів у льох, де вони відкоркували барило соми й наточили два кубки.

— За твоє здоров’я і довголіття! — мовив він, здіймаючи один із них.

— За твоїх смертолюбних патронів, Яму й Калі, — відповів жрець.

— Дякую.

Вони вихилили міцнющий трунок, і жрець наточив ще по одному.

— Щоб твоє горло не змерзло вночі.

— Чудово.

— Добре, що ці подорожні нарешті від’їздять, — сказав жрець. — Їхні пожертви збагатили Храм, але самі вони значно втомили тих, хто при ньому працює.

— За від’їзд прочан!

— За від’їзд прочан!

Вони знову випили.

— Я гадав, більшість із них приїхала побачити Будду, — мовив Яма.

— Правда, — погодився жрець, — але, з другого боку, вони й не дуже прагнуть наразитися через це на неласку богів. Тому перш ніж іти до пурпурового гаю, вони зазвичай щось офірують богам або дарують Храму, щоб за них помолилися.

— Що тобі відомо про того, кого звуть Татхаґатою, і його вчення?

Той відвів погляд.

— Я жрець богів і брамін, воїне. Не хочу про нього говорити.

— То він і тебе дістав, га?

— Годі! Я ж висловив тобі свої побажання. Це не та тема, яку я волів би обговорювати.

— А, неважливо. А скоро буде ще менш важливо. Спасибі за сому! Добраніч, жерче.

— Добраніч, воїне. Хай боги всміхнуться тобі на шляху.

— І тобі.

Піднявшись сходами, він покинув Храм і неспішно пішов далі крізь місто.

Коли він дістався пурпурового гаю, на небі було три місяці, за деревами світилися табірні вогники, понад містом розцвітали бліді квіти феєрверків, а навколишню рослинність ворушив вітерець із ноткою вільгості.

Він тихо попростував у гай.

Зайшовши на освітлену ділянку, побачив, що обличчям до нього ряд за рядом сидять нерухомі постаті. На всіх були жовті ряси з нап’ятим жовтим же каптуром. Їх таких сиділи сотні, і жоден не видав ані звуку.

Він підійшов до найближчого й сказав:

— Я прийшов побачити Татхаґату, Будду.

Той, здавалося, не чув.

— Де він?

Той не відповів.

Він нахилився й зазирнув у