Читати книгу - "Наречена Шульца"

Віткаци скаржився Бруно. Справи просуваються кепсько, точніше, геть погано, якась чергова полюбовниця, зрештою, приятелька попередньої, значно молодша від нього, остаточно його покинула. За зради й брехні, щоправда, але щоб отак назавжди, безповоротно? Надіслала йому назад усі його листи й подарунки, не залишила навіть тіні надії. Він звинувачував себе, знав, що в ньому причина цієї „великої катастрофи”. І додав це речення, оте єдине речення, якого вона вже ніколи не змогла викинути з пам’яті. Про його малювання за гроші. „Щоразу частіше те видовбування пик закінчується для мене таким емоційним похміллям, що сам себе запитую, чи це випадково не я сам дістаю по пиці. (Думаю, тобі б це сподобалось)”.

„Тобі б це сподобалось”. Що міг означати цей коментар? Що він означав? Віткаци знав про це тільки з його малюнків чи, може, ще від когось? Від самого Бруно? Такі приятелі не жартували б собі просто так. Знову виявилося, що я всього про нього не знаю. І, може, вже й не дізнаюсь, а може, навіть не хочу дізнатися. Якщо він воліє звірятися іншим!

Розлючена, наче скажена кішка, я вже не могла стриматись. Схопила, наслухаючи, чи він не повертається, ще щось. Брульйон цих його листів. Його Книгу. І знову ніби хтось дав мені ляпаса. Я не хотіла бути ревнивою, наче дівчинка, але цього вже було занадто. До Дебори я вже звикла, але це не була копія листа до Дебори. Бруно писав до якоїсь Роми Гальперн[77] з Варшави. Цієї адресатки я не знала. Здається, він також не знав її особисто. А можливо, й познайомився нещодавно у Варшаві (збоку записав номер її телефона: 50435). Так чи інакше — чужа людина. Секретарка у фірмі кінопрокату чи щось таке. І раптом я читаю:

„…страх самотності — це не найглибший мотив, який прив’язує мене до Юни. Уявіть собі, що такого почуття і такого палкого кохання мені не подарувала ще жодна жінка, і вдруге в житті я вже точно не зустріну істоти, так переповненої мною. Це її велике почуття поневолює мене й зобов’язує. Я не можу втратити таке почуття, яке зустрічається лише раз у житті. Це понад мої сили”.

Вона його сповідниця, він перед нею відкривається, радиться з нею. Та ще й на мою, на нашу тему. Це неможливо! Я думала, що помру від злості. Але й від цікавості.

„Я не уявляю собі, щоб наше подружжя було філістерським і міщанським, як Ви це передбачаєте. […] Чи й справді Ви бачите в наших стосунках таку небезпеку для моєї творчості?”

Мене ніби вдарила блискавка. От тобі на. Я — виявляється — „філістерка”, тупа наречена, та, яка своїм міщанством може вбити генія! А він виправдовується, що „любить”, і радиться з „пані Ромою”, що йому робити. Так, ніби вона геніальна, ніби важливіша за мене, ніби вона щонайменше сестра Фройда. Вона, якась злісна баба, яка навіть не знає мене, мала вирішувати мою долю!

Я мусила покласти брульйон на місце — на письмовому столі в усьому панували дисципліна й порядок. А в наших стосунках? Тут був повний безлад і перекидання з місця на місце. Нічого не було зрозуміло. Ані вирішено до кінця. А тепер я ще й дізнаюся, що він радиться зі своїми колишніми, а може, й теперішніми коханками, чи мене, дурненьку Юну, не покинути! Бо я ставлю під загрозу його непорочне мистецтво! І чому це, ну чому?

Я не витримала — жбурнула брульйон на підлогу. І тут же, перелякана, кинулася ловити, збирати, розгладжувати й піднімати листки. Поруч ще щось впало. Стосик рівно нарізаних папірців, як для ескізів, роблених нашвидкуруч. Я підняла один. Він був списаний зверху красивим, спокійним почерком Бруно.

„Інструкція Тілесної Обслуги:

Метою насолоди є насолода.

Біль, якщо він служить насолоді, — очищує.

Батіг, нагайка, бич — це лише назви”.

Я почула його кроки в коридорі, почала складати на столі й робити вигляд, що нічого не сталося. Але один папірець собі взяла, перевіривши спочатку, чи вони не були понумеровані.

Однак по дорозі на двірець викинула його.