Читати книгу - "Наречена Шульца"

Усміхаючись йому на прощання через вікно вагона, вже знявши капелюха, я відчула, що якийсь тягар змушує мене сісти й заплющити очі. І вже не дивитися на нього. Я зробила це. Зник його образ, його обличчя, він увесь зник з мого життя. Так можна? І як це? Без нього? Темно, порожньо, холодно. Раптом я пригадала собі цю жахливу сцену з Трускавця. Було чудово, тепло як на жовтень, квітли жоржини, а він говорив — може, навіть не мені, а сам собі — про свої страхи. Ми піднялися на пагорб. Я не вмію жити в іншому місці, — сказав він. — „І тут я загину”. Це вже було сказано мені. Мені, наповненій вечірнім теплом, світлом бурових вишок унизу, яка взагалі не мала бажання слухати його. Як і тепер дивитися на його схвильоване обличчя. Але ж це Бруно. Мій Бруно. Я ж кохаю його…

Я розплющила очі, коли потяг рушив. Побачила вже тільки його ледь згорблену спину у дверях станції — зігнуту постать Бруно, що віддалявся неквапливо, ніби перепрошував.

І так я вагалася. Бо ж він продовжував цікавити й вабити мене. Майже магнетично. Але часом той „ліс незбагненного”, той ритуал страхів, той кожного дня писаний — як сам він казав — „щоденний і вічний заповіт”, мене справді лякали. Раніше досить було відійти на кілька кроків, іноді символічних, часто найзвичайніших на світі, щоб охолонути. А вже за мить знову відчути все спочатку — тугу, ніжність, жадання… Ми обоє були узалежнені одне від одного.

Нас отруювала темрява, хоча й різного походження. Наші депресії перегукувалися, як у дзеркальному відображенні, й ставало важче, щоразу важче.

Ми тренувалися відмінювати латинське taedium vitae[78] з Авла Геллія[79] по черзі з Оскаром Вайльдом. Відраза до життя, відрази до життя, відразою… огидою, втомою, про втому! Нудьга, безвихідь. Про нудьгу! Ми передавали одне одному смуток, наче інфекційну хворобу. Щоправда, нам ще вдавалося розмовляти, зустрічатися, разом робити візити. їсти кисіль і палестинські помаранчі. Трохи говорити про Пруста і Париж, про Ґрету Ґарбо[80] і Веласкеса, про рецензії, дебют, виставку…

Я боролася із собою. Задумувалася, чи існує „разом”, яке не обмежує й не ускладнює? Не душить. А якщо існує, то чи воно далі називається „разом”? Чи кожен з нас конче мусить літати?

Покинути Бруно на милість долі? Але ж він був наче зроблений зі скла. Щомиті міг розбитися. Та я знала, що у нього був ще світ його творчості. У мене ж не було нічого. Безпечніше я почувала себе в дитинстві на гойдалці. А я не була з боязких. Може, я лише здаюся сильною жінкою?

Часом на день чи два вона вибиралася за місто, щоби подихати іншим повітрям. Увійти в ліс. І йти. Вона любила багато ходити. Казала, що так провітрює свою душу. Трохи сумувала за піщаними дорогами та кукуріканням півнів. За грозою, що гасила польову спеку. Виїздила до Середборова[81] або Отвоцька[82] полежати на вересовому полі, провідати дуби і сарн. А на зворотному шляху з'їсти щось у якомусь пансіонаті з дієтичною кухнею. Кілька разів їздила до Лісової Підкови[83], підходила до Ставища[84] — садиби Івашкевичів, майже впевнена, що на галявині під яблунею бачить когось із літераторів. З однаковою силою її приваблював і мох, і великий світ. Деяким вдавалося це поєднати.

У бібліотеці на Кошиковій[85] я прочитала собі про Леопольда Захер-Мазоха — того диявола, іменем якого