Читати книгу - "Наречена Шульца"

Я записала собі те й інше.

Спочатку:

Вони розминулися на одне покоління. Леопольд помер, коли Бруно мав три роки, 1895-го.

Він був сином директора поліції і доньки професора медицини. Свої нахили відкрив у дитинстві — випадково. Побиття далекою родичкою не тільки не спричинило болю, але й викликало невідоме еротичне задоволення. Відтоді він почав шукати сексуальної насолоди лише у приниженнях та стражданнях. Детально написав про це у все популярніших „Віденських месалінках”[86].

Його перша дружина, з якою він розлучився, підтвердила, що описувані ним еротичні експерименти він перевіряв на власному досвіді.

Далі:

Він дав назву сексуальним уподобанням, згідно з якими насолоду можуть принести чоловікові тільки тортури, завдані жінкою. Його книжки та еротична поведінка стали відомими лише у XX столітті. Популярний у Галичині, звідки походив. Найвідоміший роман — „Венера в хутрі”.

Я не мала жодного задоволення від цього конспектування. Вдома перечитувала з жахом:

„Мазохізм походить від страхів. Стає збоченим способом захисту від них. Найважливішим є страх перед кастрацією. Страх утратити пеніс. Це ритуальна гра за правилами вини (уявної) і кари (реальної). Приниження, побиття парадоксально захищають від страху втратити справжній член. І приносять реальне задоволення, здається, неймовірне. Часто мазохізм пов’язується із фетишизмом, зокрема з фетишизмом ніг”.

Я вже не могла далі читати. Все це було на малюнках Бруно. А його розповіді про жорстоку няню, яка насміхалася з нього і якось там маніпулювала з його фалосом… А сон, який він розповів мені колись вранці, коли прокинувся, увесь залитий потом… Малий Бруно, голий, дитинячий, сидить на камені й долонями затуляє низ живота. Сльози течуть йому по щоках, а поруч роззявляє дзьоба величезний птах, готовий напасти на нього. Мені довго довелося заспокоювати його…

Або інший сон, який він розповідав мені багато разів, а скільки ж разів він його переживав? Ніж. Ні, не ритуальний — звичайний, з вузьким лезом. І його пеніс — відрізаний і закопуваний у землю. Густа сірість ґрунту. Кров. Темінь. Укриття.

То що? Надії немає? Що робити? До цього місця я ще не дочитала. Закінчила на думці Фройда, що мазохізм — це один із найсерйозніших симптомів схильності до деструкції.

Наступного вечора сусід у бібліотеці, лисуватий і спітнілий, ніби вже сам мав сьогодні якісь гріхи на совісті, підглянув, про що я читаю, і багатозначно постукав себе по чолі. Я з переляку втекла.

Але „Венеру в хутрі” вирішила прочитати. Колись…

Чи справді у нас були шанси на спільне життя, чи, може, ми вдвох лише плекали якісь нереальні надії? Незалежно від тих таємничих причин, які, навіть і не названі, самі мали зникнути, Бруно знав, що я не повернуся до Дрогобича. Ані назавжди, ані навіть на довше. Не буду жити з ним, з його родиною в будинку на Флоріанській. Це неможливо. Мене все від цього місця відштовхувало. Лабіринт темних коридорів, повних усякого непотребу, невимитий посуд, потемнілі стіни від рамок картин, холодні печі. Я задихалася там, мене облягала пилюка. Темрява, брак повітря. І той кислий запах, сморід злиднів і хвороби…

То що буде? Може, те, що він мені обіцяв. Обіцянки дорослих чоловіків, мабуть, щось таки означають?

Бо ж, наприклад, у всій послідовності його оргіастичних любовних листів він обіцяв, що в грудні 1936 року приїде на довше. І дотримав обіцянки — приїхав. Я змогла якось взяти себе в руки і навіть трохи забути про все. Він мав у Варшаві якісь зустрічі, домовлявся про публікацію своєї наступної збірки оповідань. Вирішив — про що я вже знала — присвятити її мені. Навіть показував проект титульної сторінки. Зверху була назва „Санаторій під Клепсидрою”, а під нею, меншими літерами: „Моїй коханій Юні”. Міг, якщо хотів. Для мене це була справді велика честь.

Мені вдалося витягти його на сирник до „Зем’янської”. За сусіднім столиком обговорювали плани на Новий рік: оперний театр чи готель „Брістоль”[87], „Оргія сміху” у Філармонії