Читати книгу - "Наречена Шульца"

Про майбутнє ми говорили обережно, вже без конкретики. Я не наполягала — дещо змінила тактику. І бачила, що це діє. Він наче зітхнув із полегшенням, але часом поглядав на мене з тривогою. Ніби готувався до тієї найважливішої розмови. Ні? Ще ні? Ні — то ні. Чогось я врешті таки дочекаюся. Але ми далі „любилися”, ходили до знайомих, переважно його, на прогулянки у парк. Йому було приємно з’являтися зі мною в товаристві, хоча іноді він ходив сам. Тоді без ревнощів — мені ж належала лише частина його слави — я слухала його розповіді.

Наприклад, про прийом у Марії Кунцевичевої[92] з нагоди публікації її „Чужоземки”. Там були: Каден Бандровський[93], Налковська (у Бруно навіть голос не задрижав! А я ж уже здогадувалася, що їх колись пов'язувало…), Віттлін[94], Ванькович[95]. Морткович-Ольчакова[96] сиділа поруч із Бруно біля печі. До них приєднався Анджеєвський[97] — наймолодший у цьому товаристві, але вже відомий. Мені найбільше запам'яталося, бо, на відміну від Бруно, я була чутливою до музики, що тоді знаменита скрипалька Ірена Дубіска[98] грала концерт D-dur Брамса — такий важливий у романі Кунцевичевої.

Бруно був у захопленні від буфету з вишуканими холодними стравами — ряди спаржі із зеленими голівками, каперси та червоний соус камберленд (фіолетовий колір смородини і пекуча гірчиця). А на цьому фоні — натюрморти салатів, дичини та птиці. Він не збирався цього їсти. Мав свої, інші причини, аби підглядати за кухнею. Для його уяви важливі були магічні, але й візуально красиві рецепти, завдяки яким Батько в його прозі невдовзі перетвориться на таргана, а відтак буде зварений і втече невідомо куди…

Іноді до мене повертався оптимізм. Бо що поганого було в моїх теперішніх, трохи таємних планах? Його колеги-літератори якось же давали собі раду у Варшаві — працювали у видавництвах, писали до газет, були якісь стипендії, премії… Щоправда, премія „Літературних новин” Бруно не дісталася[99] — на останньому етапі його випередив літератор Бонк[100], мабуть, відоміший за Шульца, — просто на льоту, як жартували у „Зем’янській”. Бруно пережив це дуже важко. Передусім честолюбно, бо, попри всю його скромність, він завжди був упевнений у високому щаблі свого письменництва. А тут якийсь Бонк! Якого, без сумніву, ніколи не буде у шкільній програмі. Та й ті дві тисячі злотих ще й як би знадобилися. Як сказав би з єврейською інтонацією Мундек Пільпель, якого навіть рак легенів не позбавив почуття гумору: „Та що я таке кажу — знадобилися?! Це ж була справжня фортуна!”

Я помітила, що Бруно почав більше дбати про свій зовнішній вигляд. Завжди намагався бути елеґантним, навіть домогтися того, щоб його називали педантом,