Читати книгу - "Наречена Шульца"

Одного дня вони разом мали купити їй капелюха, бо Юна обожнювала капелюхи. Йому — нові черевики. Важлива інвестиція. Бо ті старі вже не пасували до Варшави.

Ми домовилися зустрітися на Новому Світі, після моєї роботи та його чергового походу до редакцій. Але я вийшла раніше, з думкою, що встигну ще зайти в якісь крамниці, щось виберу сама. Бо з Бруно — які ж це закупи. Йшла Хмільною в бік Нового Світу. Минала брами, не роззираючись надто довкола. Бо для теми роззирання на всі боки тут були інші пані. Нафарбовані, з декольте аж до пояса… Мабуть, коштували більше, ніж один злотий…

І раптом я їх побачила. Перша жінка мала типове обличчя й чорні панчохи на ногах. Але ця друга… Я наче побачила себе у кривому дзеркалі: велика, поставна, нафарбована до кінчиків вух. На ній був розстібнутий плащ і якась коротенька сукня під низом. А поруч з нею він, Бруно, принижений, наполовину зігнутий, як на його малюнках. Ніби власна карикатура. Хоча й елеґантна, як годиться на Варшаву.

Я завмерла, не могла зрушити з місця. Ані заплющити очі. Він щось притискав до її живота? Ні, щось запихав у руку, пояснював щось наполегливо, прохально. А вона відступала назад, не хотіла, щоб він ані доторкався до неї, ані давав їй якийсь папірець, сміялася, врешті сплюнула й поцілила в нього зім’ятим папірцем. О Господи, — це ж одна із цих його інструкцій. „Інструкція Тілесної Обслуги”. Це для того вони йому потрібні. „Бич, нагайка, батіг — це лише назви”. Він хотів кинутися на землю, повернути свій дорогоцінний скарб, але тоді ця друга шльондра перечепила його ногою: „Пішли!”

Я бігла аж до Нового Світу. Відтак довго не могла перевести подих. Як переконати себе, що це помилка. Але ж я бачила його профіль і гаманець із зеленої зміїної шкіри, який подарувала йому на минулі свята.

Я звернула у свій бік. Не знаю, як дійшла до Кошикової. Здається, щось бурмотіла всю дорогу. Сподіваюся, що це не були молитви. Він повернувся увечері, але я виправдалася нападом міґрені. Навіть через двері я чула від нього цей запах. Самки і гріха. Тепер я вже знала, що не зможу побороти його природу. Це сильніше за мене. І за нього. Але я не плакала — я ж сильна.

Наступного дня, коли ми зустрілися на підвечірку, я також нічого йому не сказала. Пізніше, під час святкових візитів, — також. Він отримав від мене у подарунок смугасту краватку, як і любив. Я від нього — панчохи. Три пари. Шовкові, чорні.

На вулиці хтось верещав, буянив і лаявся, а вона спокійно готувалася. Усе запаковане, впорядковане. Залишилося вибрати останні фрази. Тепер вона мала свої папірці на столі.

Малюнки Бруно Шульца

Отримав у подарунок смугасту краватку

Може, так:

„Нехай це буде полегшенням, Бруно. Для нас обох. Я не впораюся з однією парою крил”.

Або так:

„Я вірю, що Ти ощасливиш світ своєю Книгою. Бажаю Тобі цього від усього серця, переповненого коханням”.

Але точно не так:

„Мені не вдалося стати берегинею Твоєї самотності”.

Занадто високі слова, занадто порожні, а тепер — занадто чужі. Краще обійтися без них. А папірці спалити, щоб ніхто не прочитав. Але де взяти сірники? Ну що ж, нехай летять у корзину. Сміття — у смітник.

Залишилося зовсім трохи. Тут це, тут те, тут пігулки. Круглі. Нерухомі. Отруйні.

Брала їх на долоню по одній. Запивала водою. Може, краще горілкою, але треба було пити в минулому житті, а не тепер. Та й краще, щоби ті, які її врешті знайдуть, може, ті за стіною, що розважаються, як уся Варшава, не почули від неї запаху алкоголю. Тож вода. Спочатку запивала кожну таблетку. За ранні ілюзії, за обіцянки, за першу невдалу ніч і за останню.