Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дівчата зрізають коси. Книга спогадів 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

287
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів" автора Євгенія Подібна. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:

Ми заїхали на Бутівку не одразу. Спершу була паперова тяганина, військкомати, оформлення. 11 листопада 2015 року ми підписали контракти, і нарешті потрапили на шахту. Коли я вилізла з машини, перша думка була: «О, то в Пісках було не так уже й погано», — бо руйнування здавалися жахливими. Але, зрештою, саме під час нашого перебування я б не сказала, що так уже інтенсивно гатило по Бутівці важке озброєння. Гранатомети били по нас, стрілкове, 82-міліметрові міни. Спершу я очікувала, що це буде просто пекло на землі, але виявилося, що не таке вже й пекло. На позиціях було теж дуже «весело», але самою шахтою можна було пересуватися спокійно. Оформили мене санінструктором, але, звісно, я не мала жодного стосунку до медицини — просто це була посада, на яку тоді можна було оформити жінку.

Перша відмінність полягала в тому, що у Пісках, де ми більшу частину часу мали справу з АГС, ми працювали навісом, прикривали іншу позицію — «Небо», не бачили, хто стріляє по нас і по кому стріляємо ми. Нас коригували, ми працювали, але не бачили людей, з якими воювали. А на Бутівці я вже в перше чергування побачила людину, яка по мені стріляє. І в мене перша реакція була феноменальна: я присіла навкарачки, заплющила очі, затулила вуха — там же жива людина! І вона реально прийшла нас убивати! Але мені досить швидко вдалось опанувати себе. Я б не сказала, що було якесь чітке усвідомлення, все робилося «на автоматі». Може, страшну річ скажу, але… ти не сприймаєш їх як людей. Не через погляди їхні, а тому що просто зараз, на даний момент, стріляти — це твоя робота. Але загалом важких боїв і штурмів там у мене не було. Запам’яталася смішна ситуація. Хтось із позиції істерично кричав у рацію: «По нам стреляют! Что делать?» А командир так спокійно: «Стріляти у відповідь. Ви ж солдати, хлопці».

Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок». Ми разом оформлювались у 93-тю бригаду. Нас брали на вільні місця, тож хоча «Морячок» був сапером, його оформили на посаду кулеметника. Так само і «Розписного», який потім загинув на Світлодарці. Вони разом ходили, щось розміновували, щось, навпаки, заміновували, виконували різні завдання ротного та взводного. Зрештою вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, сєпари щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув.

Ми на Бутівку приїхали вже парою. Все дуже класно було, бо коли в цивільному житті ти зустрічаєшся з людиною, тобі треба багато часу, щоб добре пізнати її. І коли тобі здається, що ти знаєш людину, а потім потрапляєш у патову ситуацію, і виявляється, що — ого! — ти зовсім її не знаєш… А на війні ви 24 години на добу разом — і ти бачиш, як людина поводиться в різних ситуаціях — екстремальних, з друзями, побутових, бюрократичних. «Морячок» говорив, що я була у списку людей його групи для виходів, що він це узгоджував з командиром роти. Але командир сказав, що я не ходитиму, бо «він не хоче бачити дівчат без ніг», — раніше на Бутівці вже підірвалася дівчина. Але ми разом заступали на пости. Вечерь при свічках у нас, ясна річ, не було. Але пару разів командир нас відпускав разом у Покровськ — помитися нормально, поїсти, погуляти. Ми хотіли одружитись і просили нас відпустити на трішки для цього. Але людей тоді катастрофічно бракувало, нам обіцяли, але так і не відпустили, тож розписатися ми просто не встигли.

Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій. Можливо, це захисний механізм такий. Я не психолог і не можу цього пояснити, але просто всі почуття й емоції ніби заблокувалися. Навіть коли «Міф» помер, а він був мені як брат, сліз не було. Так, він загинув. Але після смерті «Морячка» моє ставлення до життя і до смерті стало зовсім інше, якесь спокійне.

Перший час після того, як «Морячок» загинув, я ніби трималася бадьоро. Після похорону повернулася одразу на Бутівку — вважала, що так буде правильно. Але в якийсь момент зрозуміла, що не витримую там. Просто не витримую, і мені треба змінити обстановку. В мене був бронхіт, мене відправили до шпиталю, там я із психологом поспілкувалася. За цей час трохи прийшла до тями.

А ще я писала весь час — про нього, про нас. Коли він загинув, минула година, може, хвилин 40 — і до мене набігла купа людей. Хтось заспокоював, хтось обіймав, хтось філософствував, мовляв, «усі ми помремо». Кожен намагався якось приділити увагу. А мені не хотілося спілкуватися з людьми — я ж не плачу, не стріляюсь. Просто сиджу і втикаю в телефон, типу, пишу щось, не заважайте мені. А потім я почала писати неначе до нього. Не пам’ятаю навіть, коли почала робити все це не у «Фейсбуці», а у вордівському файлі. Редактор журналу, де я працювала раніше, запропонував це видати. Я думала: де межа? Адже не можна все життя писати листи людині, якої більше немає. Вирішила, що межа — 40 днів. Тож за цей час приблизно я написала книжку. Як журналіст я розуміла, що треба читачеві пояснити, хто той чи інший персонаж, розповісти про нього. Але потім вирішила, що так нечесно — якщо це лист до «Морячка», то він знає, про кого я говорю. Тому, здається, вийшло сумбурно, і крім хлопців з роти мало хто зрозумів, про кого йшлося в тих рядках.

Після цього були певні конфлікти з командуванням, бо вихід хлопців записали не як бойовий, а як «самовільну розвідку у вільний час». І я зрозуміла, що мій важко поранений друг «Кіт» лікуватиметься за власний кошт, бо це ж, типу, не бойовий вихід був. Що мама «Морячка» не отримає жодної компенсації за смерть сина. Я почала дзвонити, дізнаватися, чому це оформлюють як «самоволку». Я записувала розмови із взводним, з командирами. Написала статтю. І передала всі матеріали журналістці Олені Козаченко, яка зробила сюжет-розслідування. Завдяки цьому вдалося ситуацію якось «додавити». Вихід визнали бойовим, ми змогли довести, що наказ був даний. Але ж військові з командування до цього запевняли, що хлопці пішли «просто погуляти»!

Через цю історію в мене дуже змінилося ставлення до 93-ї. Крім того,

1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"