Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Загалом, ідея навчання на власному досвіді є дуже популярною і все частіше стає основою різних навчальних програм як для дітей, так і для дорослих. Напевно, найбільш відомим і таким, що використовується найчастіше, є цикл Колба — чотирикрокова модель навчання американського дослідника освіти Девіда Колба. Цікаво, що модель, яку пропонує автор, не має жодних протипоказань, підходить для кожної людини, а дослідження її ефективності дають вражаючі результати. Насправді все зводиться до послідовності чотирьох простих кроків: отримання власного досвіду, його осмислення, генерування ідей на основі цього досвіду, перевірка цих ідей та експериментування з ними. Останній крок знову призводить до першого, адже під час експериментування з’являється новий досвід.

Наведу маленький приклад щодо того, як працює цикл Колба у повсякденному житті. Цьогоріч ми з моїм п’ятирічним сином впродовж кількох тижнів мимохідь стежили за квітками кульбаби біля дому, дивлячись на перетворення жовтих квітів на пухнасті плоди, а нещодавно вийшли на поле, де були й жовті квіти, і склеєні бутони, і вже розкриті плоди-пухнастики. Звісно, що всі квіти були перемацані, перенюхані-передмухані, ніс жовтий від пилку, а руки в бурих плямах кульбабкового соку — Богдан отримав досвід. Також очевидно, що він став цікавитись тим, що відбувається з квітами і чому саме так. Я, згідно із циклом Колба, попросила його подумати, узагальнити все, що він бачив, і розказати мені. Насправді просто запитала: «А ти як думаєш?» У відповідь отримала довжелезну історію-казку про те, як народжується жовта квітка, як стуляє пелюстки щоночі і як там, у цих пелюстках, уночі відбувається чарівне диво, після якого жовта квітка перетворюється на пухнасті кружальця, які розлітаються, щоб знову з’явилися жовті квітки. Після цього ми дістались до «Ютюбу» і подивилися науково-популярне відео про перетворення кульбабки. Збагачений новим знанням, мій малюк знову побіг на поле, з його мовлення зникли слова «чарівне диво», але з’явились «дозрівання», «плід» та «насіння». Цикл замкнувся.

Отже, те, що ми можемо й маємо зробити для наших дітей, — це не позбавляти їх власного життєвого досвіду, не давати готових відповідей, не пропонувати зважених рішень, а створити умови і можливості самим набивати ті пресловуті гулі, які роблять нас розумними. Уже майже доросла Зіна, про яку я згадувала на початку, насправді психологічно та соціально є молодшою за тих першачків з розвивальних класів, яких досліджувала Інна Загурська. Вона, звісно, має інтелект і може розв’язувати задачі, будувати речення і писати твори, вона знає таблицю Менделєєва і здатна знайти Бангладеш на карті. При цьому вона все і завжди робила за підказкою або за зразком. А тепер їй треба іти в життя, де потрібних підказок і зразків може не бути. Власне, ми з мамою та самою Зіною домовились про такий собі тайм-аут. Дівчинка після випуску не кидатиметься відразу подавати документи у вибрані мамою основний та запасні виші. Вона поїде у подорож, без мами, лише з однією подругою. Вони відвідають чотири великих міста й самі походять по університетах. Зіна не має нічого робити, крім як подорожувати, придивлятися, розпитувати й пробувати відчути, де б їй хотілось навчатися. А документи подаватиме трохи згодом і в той виш, який їй сподобається також. Мамі під час подорожі можна дзвонити лише двічі на день. Мама не може телефонувати взагалі, хіба що який форс-мажор. Якщо раптом виявиться, що Зіні сподобалась спеціальність, для вступу на яку не вистачає котрогось з сертифікатів ЗНО, вона матиме змогу вступати наступного року (цей рік вчитиметься там, куди вступить, але наступного, якщо хотітиме вступати, то їй ніхто не перешко­джатиме). А ще вона сама вибере сукню на випускний.

Власні успіхи, а також власні помилки і досвід їхнього виправлення — ось кращий інструмент для розвитку психологічної відновлюваності дітей. Адже винайдення свого аутентичного способу досягнення результату і вирішення проблем додає впевненості в тому, що я і саме я, а не мама чи тато здатні долати труднощі та досягати успіху.

Задоволення психологічної потреби у власних межах, особистому просторі означає створення для дитини простору впевненості, щеплення їй відчуття контролю за власним життям та надання права самій приймати рішення щодо себе. Найбільший вплив ця потреба, яку ще називають потребою в особистому просторі або потребою в приватності, спричиняє на здатність дитини опиратися тиску та мати власну думку. Справа в тому, що наявність особистого простору, можливість мати свою недоторкану територію і у фізичному, і в психологічному сенсі дають дітям сили протистояти маніпуляціям і тиску як з боку ровесників, так і з боку дорослих. Піклуватися про задоволення потреби у власних межах означає відмовитись від надмірної вимогливості, дозволяти висловлювати свої думки та давати право на власні рішення.

Варто лише зайти до книгарні або кинути погляд на книжкові ятки, спеціалізовані на популярній психологічній літературі, як відразу в око впадають яскраві палітурки видозмістів-конкурентів, які зводяться до двох основних: «Як впливати на інших?» та «Як протидіяти психологічному впливу?». Те саме відносно розтиражованих в Інтернеті, газетах та просто на вуличних стовпах тренінгів та майстер-класів — маніпуляція та протидії цій самій маніпуляції. Причому однаково часто зустрічається як одне, так й інше. Тут і «Як керувати мужчиною?», і «Як опиратись жіночій магії», і «Технології впливу на підлеглих», і «Як не стати жертвою на робочому місці», і «Як керувати людьми та стосунками», і «Як уникнути маніпуляцій»… Якщо ж відкрити ці книжки або прийти на такий заманливий тренінг, то перед нами розкриються всі можливі варіанти, способи та прийоми маніпуляцій і значно бідніший арсенал протизасобів. Так, ми дізнаємось, що тиснути на людину можна емоційно, наприклад вимагати, залякувати, вмовляти, спекулювати почуттям провини чи погрожувати розірванням стосунків. Можна давити інтелектом, засипаючи аргументами. Можна створити ситуацію, із якої є лише один вихід. Можна вживати спеціальні слова та фрази-гачечки. Можна скористатись з цінностей людини, отримуючи своє через тонку гру…

Недивно, що ми, батьки, побоюємося відпускати малюків у світ, у якому всі тільки і мріють знайти заповітний ключик, аби отримати від іншої людини те, що бажають. Недивно, що прагнемо озброїти дітей тими самими протизасобами, яких, на жаль, не так вже й багато, а саме два, принаймні, до них зводяться всі поради, — розпізнати і не вестись. Що ж, сказати легко — реалізувати майже неможливо. Що означає розпізнавати маніпуляції? Це бути недовірливим, весь час насторожі, у стані тривоги та очікування ворожих підступів. Зрозуміло, що таке розпізнавання має мало спільного зі щасливим життям. Що означає не вестись на маніпуляції? Перестати відгукуватись на прохання, допомагати іншим, брати на себе відповідальність та підтримувати безкорисливі стосунки. Теж не вельми світла перспектива.

Що ж ми можемо протиставити світу, у якому культура маніпуляцій популяризується так само завзято, як і захист від них? Тут я знову згадаю про психологічні потреби. І нехай потреби у власних межах або особистому просторі згадуються не так часто, як