Читати книгу - "Коли повертається веселка"

– Думаю, за сімдесят.

– Що ще знаєте про нього?

– Його зять був директором Жовтоводського лікеро-горілчаного комбінату.

Дід ожив:

– Лікеро-горілчаного? Во жа кого треба було виходити, доню, а то пішла жа голь прикатну. І де він тепер? Шукай вітра в полі.

– Жив у Градні один Максим, – сказала жінка. – Відлюдькуватий був і дуже поважний, але він, здається, помер.

– Той, шо супроти продуктового мешкав? – запитав дід.

– Так.

– Звісно, вмер. Тіки його, кажись, не Максимом звали. Хоча, кажись, Максимом…

Таня повернулась на спину і потупила погляд у рвані хмари. Якби не біль по всьому тілу, вона б злізла з воза і пішла пішки – краще пішки йти, аніж отак теліпатись. Та і кобила йшла повільніше, аніж найлінивіша людина.

– Ось, приїхали, – нарешті повідомила жінка.

Таня підвела голову і побачила кілька будинків, що стояли по один бік дороги. З другого боку чорніло оброблене поле. Біля поля стояв трактор, який обсіли ворони, а навколо трактора ходили кури.

– Ось наша хата, з флюгером. Ну як, перепочили?

– Так, перепочила, – збрехала Таня.

Здавалось, коли вона стане на землю, то ще буде теліпатись, як у возі. Кобила пішла швидше і зупинилась біля воріт.

– Скотина, а свою хату знає! – засміявся дід і закректав, коли злізав із воза. – Пішли в хату, треба вас нагодувати, потім до свого Градна пійдете.

– Я дуже вам вдячна, але не маю часу.

– Часу нема? – дід засміявся. – Молода – і туди ж! Часу нема! Шо мені тоді казати? – Розтираючи поясницю і трясучи головою, він пішов до воріт.

Плащ зовсім не підсох, спідниця і жакет були мокрими і бридкими на дотик. Від однієї думки про те, що це треба вдягнути, Таня аж затрусилась.

– Вам треба переодягнутись, – сказала жінка. – По радіо передавали, до вечора буде холодно, навіть мороз може бути.

– Але в мене нічого нема, – зітхнула Таня, вдягаючи плащ.

– У мене є. Як вас звати?

– Таня.

– А мене Лариса. Ось і познайомились. Я чай приготую, вип’єте з малиновим варенням, а то, дивись, і захворієте. У вас губи сині.

Таня подивилась на телефон, вже було по четвертій.

– Дякую, але мені треба йти.

– Як знаєте, – знизала плечима Лариса. – Ходіть, одяг пошукаємо, у нас із вами один розмір.

Стара платтяна шафа із потьмянілим від часу дзеркалом пахла лавандою.

– Здається, вас врятує плетена шерстяна сукня. – Лариса взяла з полиці полотняний мішок. – Десь я маю ще светр з шерсті, напевно, в скрині.

Вона відчинила скриню, і аромат лаванди ще більше вдарив у ніс.

– Мені б взуття зручне, розмір тридцять восьмий, – попросила Таня.

Лариса вийшла з кімнати і повернулась із чоловічими черевиками, плетеними шкарпетками і спортивними штанами.

– Ось, це речі мого сина, все чисте. Він зараз у Києві мешкає, а я ніяк не викину старі лахи. Все думаю, а раптом треба буде. Ось і настав їхній час. Ну, чого стоїте? Вдягайте плаття, у ньому не змерзнете. Светр поки не треба, а то зіпрієте, він теплий, мама додала до нього собачу шерсть. Чекаю вас на подвір’ї, а я тим часом дам кобилі води, а тоді відвезу вас.

– Дякую, я дійду сама, – сказала Таня, одягаючи сукню.

– До Градна не так уже й близько: одинадцять кілометрів. Кобила моя, звісно, стара, ледве йде, але їхати – то не йти.

– Дякую, але у возі дуже теліпає. Вона і справді тепла. – Таня розправила рукава сукні, – і зовсім не кусюча. О, тут і кишені є!

– Матуся плела. Вона була знана майстриня, їй замовлення навіть із Києва приходили. – Лариса зачинила скриню. – Вам вирішувати, як добиратись, але пішки далеко, понад дві години.

– Нічого, дійду. – Таня поклала телефон, ключі, гроші та залишки їжі до кишень. – Ви можете позичити мені парасолю?

Лара зняла з вішака стару чорну парасолю, і вони вийшли надвір. Холодний вітер колихнув дерева.

– Шкода, що ми човен не встигли зробити, – мовила Лариса. – Він у затоці, це поряд. Градно вниз за течією, ми швидко б дістались… – Вона спинилася. – Отже, йдіть дорогою і нікуди не звертайте. Пройдете яр, а коли підніметесь на вершину пагорба, то внизу, біля річки, побачите ваше село. Чекаємо вас на зворотній дорозі. А речі я висушу, не бійтесь, з ними нічого не станеться.

– Я не боюсь.

Вітер дужчав, і з кожним поривом ставав дедалі холоднішим.

– Вечір у квітні завжди такий, навіть сніг може впасти, а зранку і сліду немає. – Лара подивилась у небо. – Не схоже, щоб цієї ночі холодно було. Йдіть, а то до сутінків не встигнете.

Таня подивилась на дорогу. Її сіра звивиста смужка втікала за горизонт.

– Тут у когось є машина? – запитала вона.

– Є, але зараз до заправки не дістатись. У мене є «Жигуль», і що з