Читати книгу - "Сини змієногої богині"

звисаючими трикутниками на кінцях, золота облямівка; незмінний у кочівників-воїнів (та й не тільки воїнів) точильний брусок та кремневий відщеп; біля ніг – чорнолощена посудина, золота бляшка з розеткою в центрі, а ще – застібка. Та не проста, а – із зуба коня, і цим все сказано. Це чи не єдина така річ – із зуба коня – знайдена у вічних домівках кочівників. Певно, то був колись улюблений кінь, якщо кіммерієць – виявляється, кіммерійці, суворі й безжалісні воїни, по-своєму страждали сентиментальністю чи якимось іншим, схожим почуттям – залишив собі зуб любого коня на загадку, на вічну пам’ять. А помираючи, забрав його з собою на той світ. Браво, кіммерійце! Цим зубом улюбленого коня ти нам поближчав!

У похованні № 5 кіммерійця впущено в дерев’яний зруб, зсередини оштукатурений та пофарбований червоною фарбою – символ вічного життя! Небіжчик лежав у скорченому стані головою на схід. При ньому знайшли: на черепі віночок у вигляді бронзової стрічки, золоту масивну сережку – покійник за життя свого земного носив її у вусі, і вона, певно, здалеку блищала проти сонця; бронзовий кинджал, точильний брусок, бронзовий ніж – колодач, в кутку – кістки барана (напутна їжа), дерев’яну посудину із золотими платівками-облямівками, бронзові вудила, набір наконечників до стріл та застібки.

Обидві могили належали кіммерійським воїнам, похованим з проміжком часу не більше, як у кілька десятків років – середина VIII – початок VII ст. до н. е.

Ще одна вічна хата кіммерійського воїна була знайдена неподалік с. Бутенки на Полтавщині. Належала кінному верхівцю. Речі разом з перепаленими кістками покладені у яму глибиною трохи більше метра. Разом з кістками – бронзові вудила, бляхи, бронзові браслети та вістря до стріл, залізні наконечники до списа.

Над ямою, загорнувши її, кіммерійці – воїни-однополчани? – поставили дубовий стовп, аби позначити місце поховання свого друга (могильного горбика чомусь не насипали) і помчали далі на своїх летючих конях… Як виявилось – у віки.

Де вони самі знайшли свій вічний спочивок – хто тепер скаже?

Але ж знайшли, адже з того світу в цей ще ніхто не повертався. Усім від давніх давен і по наші дні і в майбутньому – вистачало, вистачає і вистачатиме місця на тім світі – який же він, напевно, превеликий!..

Кіммерієць і скіф в одній могилі?

Братська могила – спільна могила, в якій поховані ті, хто загинув на війні або в боротьбі за спільну справу.

Словник української мови. Т. 1. С. 231

Археологи і таку могилу знайшли. У якій віки – ба, ба тисячоліття! – спочивають двоє антагоністів – кіммерієць і скіф. Ті, які ненавиділи за життя один одного і один одного намагалися знищити. Чи – бодай підкорити. Скіфи вибивали кіммерійців з Причорномор’я, кіммерійці відборювали право на Причорномор’я, що до приходу туди скіфів було їхньою батьківщиною. Відборювали і програли. І зникли, а край їхній, Кіммерія, став звідтоді Скіфією. Але двоє з них лежать в одній могилі як побратими, хоча братньою ту могилу і не назвеш.

Це біля Олександрівки Новомосковського району Дніпропетровської області. Курган чомусь безіменний, в археологів під номером шість. У 1977 році його дослідила археолог Ф. Ковальова (там була зона зрошувальної системи учбового господарства «Самарське» і могила йшла під ніж бульдозера – Ковальова рятувала те, що можна було врятувати).

Курган звідтоді знаний ще й тому, що то виявилося одне з небагатьох скіфських поховань, здійснене у дерев’яній колоді, що правила за труну-домовину. (Колоду, видовбану зсередини, слов’яни споконвіку використовували як вулик, човен, ночви і т. ін. А ще у ній ховали небіжчиків – в давні часи колода була попередницею домовини. На колодах біля дворів сиділи вечорами з сусідами, колодки відігравали й роль дерев’яних кайданів, які в старовину надівали на ноги, руки, шию заарештованого, диба.)

Висота кургану була трохи менше метра, діаметр – 30 м. У насипі – залишки тризни. По кіммерійцю і по скіфу. Основне поховання – кіммерійське. Ясно, що він пішов раніше на той світ – може, скіфи його і вбили? А ось скіфа поховали – підховали – в чужій могилі. Впустили його в кіммерійську, аби не мати мороки з насипанням нової. Мовляв, помиряться на тім світі, свої ж, як кажуть, люди. Поховали в овальній ямі з дерев’яним перекриттям. Скіф упокоївся у видовбаній колоді на спині, на ньому – платівчастий обладунок, що складався з панцира, штанів та шолома. Біля колоди поклали два списи, сагайдак, фібулу, дерев’яну чашу із золотими обкладками, аби колоднику було з чого на тім світі пити (а втім, у пізніші часи, вже на Русі колодником називали арештанта, в’язня у колодках). А ще поклали меч у золотих піхвах, бляшку у вигляді жука скарабея… Жаль, що спільну могилу кіммерійця та скіфа розкопали – хай би земля їм була пухом!..

І нарешті останнє Р. S.

Ось що ще залишилося в науці від загадкових племен кіммерійців.

Перше.

Кіммерійський вік і ярус (від назви племен кіммерійців) – середній вік пліоценової епохи неогенового періоду