Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

погляд, за кілька хвилин почалося божевілля. Але тоді я ще не знала, що буде за кілька хвилин. І він сказав, що його цікавить лише зміст того документу, який ми в такий химерний спосіб знайшли. Він вважає, що має право на той зміст, оскільки без нього документ ніхто б не шукав, і ті «абрюті»[14], в яких ми його видерли, продали б його за склянку горілки. Але сам документ він готовий віддати мені, щоб я відвезла його тому старшому сивому чоловікові, до якого ми заходили ще до поїздки в Бучач. Він лише зробить собі якісну фотокопію цього манускрипту. Тут, у Львові! А потім ми пообідаємо з шампанським, і ми пригадаємо, як шукали трактат Пінзеля у тих страшних людей.

— А ти детальніше розкажеш мені, що, власне, було в тому листі, який дав твоєму батькові старий єврей у Бучачі?

— Гаразд. А тепер ходімо до мене, я перевдягнуся, бо геть замазався пилюкою дуже давніх часів!

Кілька хвилин нам обом було радісно й весело, як рідко буває двом людям разом. Цей стан тривав рівно стільки, скільки треба було, аби обігнути внутрішнє подвір’я по галереї, дійти до його помешкання й відімкнути його, увійти в кімнату й запалити світло в ранньому присмерку жовтневого дня...

Відвертих слідів чужого вторгнення в його кімнаті не було. Проте посеред ліжка, яке ми лишили розібраним, лежав якийсь чорний предмет, який нагадував крука серед снігового поля. Мішель страшно закричав, коли побачив ту річ:

— Вона мене таки дістала! Отже, то була вона!

* * *

Від тієї хвилини бідний хлопчик зробився неадекватним. Він і раніше був досить дивним, але в мить, коли посеред його ліжка (нашого ліжка) з’явився чорний предмет, його дивацтва миттю стали дикістю, і контакт, який потроху встановився між нами, став рватися, і я пам’ятаю, як боляче це було.

Що з’явилося посеред ліжка? Воно й тепер у мене. Лишилося на згадку про ті божевілля. То невеличка фігурка з чорного дерева або ж пофарбована так, що дерево видається чорним. Напишу про неї зараз, хоча й порушу хронологію, бо роздивилася її тільки згодом. І вписала в контекст Пінзеля також тільки згодом. Отже, тепер про загадкову фігурку.

Це була маленька дерев’яна статуетка, довжиною з мою долоню, схожа на велику шахову фігуру. Певне, десь так виглядали боццетті, що їх, олтарні майстри виготовляли, щоб показати своїм замовникам, перш ніж робити великі скульптури. То було зображення дещо демонічної особи, схожої лицем якщо не на чорта, то на античного сатира, але не напівголого з ратицями на ногах, а в довгому одіянні, як годиться зображувати олтарних святих. Потім, іще раз роздивляючись світлини олтарних скульптур, я побачила: щось подібне можна побачити в постаті одного з Пінзелевих святих у бучацькому Успенському костелі. Там один з олтарних святих мав певні й досить яскраві риси чи то поганського божества, чи то християнського демона. Але автор фігурки перейшов ту межу, біля якої зупинився Пінзель. А втім, хіба людство в цілому не перейшло всі ті межі, біля яких дехто й сьогодні ще зупиняється?..

А ті, чи той, чи та, хто цькував Мішеля, діяли, не зупиняючись ні перед чим, знаючи, в які точки треба бити, щоб вибити з ладу його й без того неврівноважене єство. Він став нервово ходити по кімнаті, розкидати предмети, вивалювати речі зі своєї валізи, щось шукати, робив спроби зателефонувати по своєму мобільному, але потім скидав дзвінки. Я боялася, що він почне бити вікна або стане соціально небезпечним в якийсь інший спосіб. Також пам’ятаю, що за себе я тоді не боялась. У мене навіть майнула думка схопити знайдений нами манускрипт, за який я буцімто відповідальна, і втекти. Тим більше, він пообіцяв його мені. Але також я дуже добре пам’ятаю своє тодішнє співчуття до нього. Я ще сподівалася, що той реактивний стан може минутись, і він стане таким, як був. Я намагалась заспокоїти його, розпитати, що саме його так налякало, обнімала його, цілувала, але нічого не допомагало. Тепер мені знов-таки важко в хронологічному порядку відтворити те, що почалося з ним після з’яви маленького дерев’яного чорного демона посеред ліжка. Спочатку, як я пригадую, він почав говорити досить плутано, проте його мовлення ще зберігало певну адекватність. Як я зрозуміла, якась особа — його сестра? його мати? ще якась жінка, якої він не згадував? — завжди намагалася маніпулювати ним, вона провалила його виставку, віддала його до лікарні, посварила з батьком, але разом з тим підкинула йому ті гроші — у Пінзеля також було багато грошей, але його це не врятувало, він кинув усе й пішов світ за очі, і йому доведеться зробити те саме, щоб позбутися її. Він знайшов те, що шукав, але вона в нього все відбере, як це він раніше не здогадався... далі він почав плутати французькі й німецькі слова, а потім зовсім забув французькі, заговорив винятково німецькою мовою, якої я не знаю.

Я відчула себе жахливо безпорадною. Я абсолютно не знала, як заспокоїти його, як вивести з того стану. Я не знала, чи можу я викликати швидку допомогу для іноземця. Я не знала, з ким порадитись. В мене були у Львові якісь знайомі, але нікому з них я не могла б навантажити цю проблему.

Я ще ніколи не була свідком того, щоб справдження чийогось таємного бажання завершилося божевіллям. Принаймні з нашими клієнтами такого не бувало. І тому в мене не було досвіду, як поводитися. Пам’ятаю, що була в стані паніки. Пригадуючи той день тепер, я розумію, що, певне, діяла б по-іншому, аби була готова до такого повороту подій. А тоді я навіть не могла на п’ять хвилин присісти, щоб обміркувати ситуацію. Адже він весь час був поряд зі своїми дикими реакціями на все. Пам’ятаю: відчувала тоді, що не можу кинути його, як не могла