Читати книгу - "Рік 2245"

— Тоді люди почали думати, як їм зробити цю силу корисною для себе. Найбільше вони хотіли змусити її працювати, щоб не працювати самим.

По залі пройшов легкий смішок, як від веселого анекдоту, а кілька душ знову обернулося подивитись на людей, що хотіли звільнитися від праці.

— Але що ж це за клас? — пошепки дивувався пілот. Вони сиділи просто неба на вкритому травою амфітеатрі. Крім екрану, що стояв на підвищенні, не було жодних шкільних приладів. — А як же вони пишуть?

— Письма вчаться ще в дитячих садках. А тут усе заучують з екрану.

— А книжки? І підручників у вас нема?

— Нема. Найвидатніші з старих передано на екрани і показується, — але таких було небагато, яких п’ять десятків за все життя людства. А решту спалили.

— Як, усі?

— Ні, лишили по парі примірників в бібліотеках. Вашингтон, наприклад, є тепер Місто Книжки, там вони всі зібрані…

— Але чому ви проти книжки? — здивувався Юрко. — Книжка — то засіб освіти, ознайомлення зі світом…

— Ні, більшість книжок була для ваших людей те саме, що алкоголь — жити було безглуздо і непереносно тяжко, і люди дурманили себе книжками, щоб забути дійсність. А ми… наші Старші тепер вважають, що людина повинна пережити своє життя до кінця. Хто одривається од дійсности, той небезпечний для життя.

— І ваші Старші живуть теж дійсністю?

— Так, але справжньою. Пізнають світ. Творення. Творця. Для того потрібний ясний розум і спокійний дух. А ваші книжки дурманили розум. Ви читали книжки, бо не мали часу за життя пізнати світ, а ми можемо його бачити весь, який можна побачити очима, а потім ще досить часу, щоб пізнати його таким, який він є.

В цей час Алямбек штовхнув Івана.

— Дивись, — прошепотів він. — У них навіть ці палички з діамантами.

Той придивився. На чорнім ебоніті держачка вигравали веселі візерунки з рубінів і перлів. Діти не звертали на них уваги і байдуже закривали їх з-перед очей руками, з азартом натираючи палички.

— Це ж у людини може в голові закрутитися, — схвильовано шепотів Алямбек. — Такі неймовірні скарби дають гратися дітям. Та це дурні якісь, а не люди. Ішаки. Мули.

— А ще нас звуть ідіотами, — відповів гірко Іван, але Петро перебив їхню розмову:

— Ми, здається, заважаємо.

— Так, — сказав Петрик і підвівся. — Думаю, що можемо вже йти.

Вони навшпиньки вийшли з амфітеатру.

— Тепер покажу вам лекцію геометрії, — запропонував Петрик.

В такім самім класі на екрані сидів серед іонійських колон Піфагор і креслив учням на піску свою теорему.

— Таким малим — і вже показують Піфагорові штани, — здивувався пілот, коли вони вийшли з класу.

— О, мусимо дуже скорочено подавати надбання старих віків. Знання наше ішло дуже кривулястими дорогами, поки нарешті дійшло до свого простого кореня. Те, що вам треба було доводити вищою математикою, тепер ясне дитині від малих літ, бо то вона сприймає від батьків і від усього оточення. Ми показуємо це, що важно, як доказ нерозривного звена людської культури і того труду, з яким дух звільнявся від матерії. Наша математика, як і вся наша наука тепер, інші.

— А які? — швидко спитав Іван.

— Далеко простіші. Ну, як тобі пояснити… от у вас телефон, таке, що тягли дроти і говорили через них. Так?

— Ну, так.

— А потім дізнались про радіо, і кожен міг зробити собі його, тільки треба було батарейки та лампочки. Так?

— Та так… А як же у вас?

— У нас атом і людська воля. Ви вирахували, що атом може убити стільки і стільки тисяч людей за годину, а ваші внуки вирахували, що він може одягти, прогодувати і обігріти вп’ятеро більше.

— Але як? Як? — допитувався Іван. — Електрики ви ж уже не маєте.

Петрик уважно глянув на нього.

— Маємо. Кожна людина має свою електрику, як ви назвали це, силу духа як кажемо ми… Коли вона напружує свою силу, вона може розрізнити Початок, чи, по-вашому, атом… Наші Старші уміють це.

— Ага, то все у них у руках. А хто їх призначає чи вибирає?

— Та ніхто, — пересмикнув за своєю звичкою плечима Петрик.

— А як же робляться Старшими? — настоював Іван.

— То ті, кого Бог обдарував здібністю пізнавати, мислити і коритись, — поважно сказав Петрик. — Ти цього не зрозумієш… я теж іще не розумію. Для того треба прожити не менш 150–200 років. Треба, щоб людина пережила дитинство, молодість і зрілість і сама пізнала, розумієш, сама, а не з чужих слів, що то все — нічого не варто. Що це все — підготовка до справжнього життя. Та що говорити, побачиш наш світ, проживеш іще років сто, може, зрозумієш…

— Отже, не втрачай надії, — ляснув пілот Івана по спині. — Ще, може, зробишся Старшим і будеш нами командувати. А тобі хочеться…

Юрко стояв задуманий і від ляскоту аж здригнувся.

— А як же смерть? — спитав він. — То у вас нема смерти?

— Смерти ніколи не було. Але ця наша форма, — Петрик провів рукою вздовж свого тіла, — ця форма з часом