Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Через деякий час служниця попросила Ріхтера зайти до «пані інженерші», тієї, що мешкає в сусіднім крилі. Дівчина соромливо і водночас трохи кокетливо опустила сяючі очі, і Ріхтерові здалося, наче своїм запрошенням вона хоче сказати щось більше про «пані інженершу».

— А де пан президент, дівчино? — спитав Ріхтер курчаву, хитрувату покоївку.

— О, він уже півгодини сидить біля доньки. Він дуже тяжко переживає її лихо. Зовсім змарнів, навіть… навіть обідати не хоче. Все давно прохололо в вітальні.

Ріхтер озирнувся по кімнаті, вловив очима клапоть паперу на столі — телеграму від Кірхенбома! — і швидким, сміливим кроком пішов до Крижанич. За ним майже нечутно задріботіла в своєму білому фартушку молода негритянка.

В коридорі було напівтемно. Грубі килими приглушували кроки.

— Ой! — зойкнув хтось зляканим голосом, і в ту ж мить Ріхтер наткнувся на чиюсь простягнуту вперед худеньку руку.

Він скорше здогадався, ніж упізнав Крижанич.

— Я послала дівчину довідатися, чи ви не спите.

— А вона передала мені строгий наказ з'явитися перед ваші світлі очі, — мовив жартівливим тоном Ріхтер.

— Не говоріть банальних речей, пане інженер, — обличчя Крижанич поволі вирізьблялося з мороку. — Мені дуже кортіло поговорити з — вами. У мене… розумієте, як би вам сказати?.. У мене народилася ідея… Прошу, зайдіть в мої апартаменти.

Вона відкрила двері, і в жовтому світлі, що соталося крізь жалюзі, Ріхтер побачив її бліде, зморене, аж постаріле обличчя. Мабуть, тільки зараз вона зі всією гостротою відчула виснажливі наслідки дороги, але це не завадило їй кинутися навздогін своїй думці. І вона таки подолала її. А ось зараз хотіла поділитися нею з «паном інженером».

— По-перше, я познайомилася з президентом. Строгий, дуже симпатичний чоловік, — сказала вона притишеним тоном. — По-друге, Росані краще, набагато краще. Незначний струс мозку і легкий перелом правої руки. По-третє…

Ріхтер удав розгніваного. По-третє, буде потім! Так, він хоч раз у житті виявить справжню ґречність і спитає у своєї співрозмовниці, чому вона сама не ляже відпочити. Тропічна задуха звалить її з ніг, підірве серце, і тоді всі проекти полетять шкереберть.

— Ні, ні, ви послухайте, — не піддається Крижанич, струшує золотистою косою і намагається надати своєму худенькому, блідому обличчю вираз дівчачої бадьорості. — Американський конгрес нарешті затвердив план Гібралтарської греблі.

— Що?

— План Гібралтарської греблі! — майже по складах промовляє Крижанич, і в голосі її звучить радісне, тріумфуюче піднесення.

Йшлося про величезний, сміливий проект перетину Гібралтарської протоки, про мрію багатьох поколінь, в яку десятками років вкладалося більше фантазії, ніж реального змісту. Писалися книжки, підсумовувалися можливі витрати, робилися перші начерки грандіозної будови. Перша стадія будівництва мала коштувати понад один мільярд доларів, тобто стільки, скільки уряд США щорічно витрачав на експериментальні атомні досліди в штаті Невада. Технічні розрахунки базувалися на наявності двох течій у протоці: поверхневої — з Атлантичного океану на схід, і глибинної — з Середземного моря на захід.

— Вони вирішили змагатися з нами! — ляснула по столу долонею Ганка, але в її тоні не вчувалося ні образи, ні злості, як це буває з людьми, яким кинуто виклик.

Ріхтер не зрозумів її. З ким змагатися? Про що вона говорить?

— Ну… з нашим «африканським проектом». Радянський Союз за рахунок колишніх атомних фондів вирішив обводнити й індустріалізувати Центральну Африку, частково також Західну. Тепер американці беруть на себе північні її райони. Це ж чудово! Таке змагання нікому не зашкодить, воно тільки зблизить народи. Ви не посміхайтесь, пане Ріхтер! Я щиро вірю в це. І зовсім не збираюся вас агітувати.

Ріхтер дивився завороженими очима на втомлене, опромінене якимось внутрішнім світлом лице Ґанки, і воно здавалося йому ніби оновленим і ще вродливішим. На тому обличчі уже й втоми не було, воно вимагало дії, такого ж руху, як і вся велика, пробуджена з одвічного сну багатостраждальна й нескорена Африка.

Інженер схилив голову, вдоволено посміхнувся. Їй не треба було бачити цієї посмішки. Нащо? Вона все одно не зрозуміла б складної, плутаної гами почуттів, які вирували зараз в його серці. Він Г радів, і болісно страждав, і проймався холодними сумнівами. І водночас ніби був причетний до чогось нового й хвилюючого, що проступало у виразі Ганчиного обличчя.

Так, він теж мав щось на думці. Може, це тільки непевна уява, сонливе марення, але й він уже відчув себе володарем незбагненно дивного проекту. Він піднімався сідав, мов птах. Не боявся піднебесної високості, міг пливти, розкошувати, насолоджуватись у золотому промінні сонця.

— А ви знаєте, пані Крижаний, я хотів повідати в одну думку…

— Стривайте, я не договорила!

Він покірно опустив голову. Перед такою дівчиною не соромно було схилити голову. Так, так, він був уважний, йому не хотілося образити Ганку. До того ж вона повела дуже дивну, дуже цікаву мову. Вона згадала про Німеччину, її інженери й конструктори не раз вражали світ своїми винаходами. І ось сьогодні, коли вони летіли в літаку й Росана Подестра завела мову про майбутнє свого континенту, Ганці Крижанич здалося, що вона знайшла відповідь на питання, яке непокоїло її останніми днями.

— Мені допомогла ваша розгубленість, пане Ріхтер.

— Знову не розумію…

— Ви сказали: «Літати без аеродромів ми не вміємо». Я подивилася на вас і раптом згадала минуле вашої країни. Власне, це було й минуле моєї батьківщини, але вам воно належало в першу чергу. Німці свого часу досягли найбільших успіхів у розвитку дирижаблебудування. Німецькі повітряні «Цепеліни» були принадою й мрією багатьох країн. І я сказала собі, дивлячись на ваше знічене обличчя: «Ні, пане Ріхтер, ми вміємо літати без аеродромів. Колись і Німеччина, і Радянський Союз чудово літали без