Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Запам’ятав. Справа нехитра.

— Запам’ятати — туг і справді хитрість не потрібна. А ось дійти…

— А що “дійти”? Йшли ж досі…

— То досі.

— Чи що змінилося?

— Може, й не змінилося. Бог розсудить.

— Знову ти про бога, Пелікане!

І тут мовчазний дядько Матвій своє вставив, і не без суворості.

— Про бога ніколи не завадить згадати.

Ігор здивовано подивився на нього, а Пелікан гмикнув і підморгнув Ігореві:

— Це у дядька від старого ладу. Тяжкий спадок царизму.

— Базікало ти, Гринь, — без злоби сказав дядько Матвій. І до Ігоря: — Серйозну справу тобі доручаємо, хлопче. Сам бачиш, як у місті. Пелікана шукають. Моя пика стала звичною, не сьогодні-завтра схоплять. Половина наших по дворах ховаються, носа не висовують. Люто в нас, ох люто! Дійди, хлопче, туди, дійди, дуже потрібно.

Ігор підвівся:

— Дайте пакет.

Дядько Матвій вийшов до другої кімнати і за хвилину приніс невеликий — трохи більший за сучасний поштовий конверт — пакет, навхрест перев’язаний суровою ниткою, запечатаний сургучною печаткою.

— Як що — з’їси! — грізно сказав Пелікан, і незрозуміло було: чи то він серйозно, чи жартує. На всяк випадок Ігор тут же згадав побачений по телевізору фільм, де герой їв пакет з сургучною печаткою, а потім довго мучився шлунком. Весело! Однак нічого не вдієш, доведеться їсти, коли що трапиться…

Ігор узяв пакет, на якому не було нічого написано — чистий обгортувальний папір та коричнева пляма сургучу, — і сунув його за пазуху.

— Дійду.

— Дай я тебе поцілую, — розчулився Пелікан, простягаючи до нього могутні руки.

І в цей час за вікном почувся пронизливий свист.

Пелікан так і завмер з простягнутими руками, повернувши голову до вікна. А дядько Матвій спокійно — навіть, здалося, ліниво — промовив:

— Тікаймо. За мною, хлопці!

Низенькі, в половину людського росту, двері із сусідньої кімнати вели на запасні сходи. Дядько Матвій трохи затримався, пропускаючи Пелікана та Ігоря, і вже було чутно, як хтось ломиться в парадні двері, гримаючи залізом по залізу.

— Колька встигне? — запитав Пелікан.

— Колька спритний… А Сома вони не побачать…

Пригинаючись — стеля дуже низька, — вони пробігли вузькими дерев’яними сходами нагору й опинилися в невеличкій комірчині, порожній, брудній, з слідами вугілля на підлозі. Дядько Матвій дзенькнув ключами, відчинив чергові двері, теж оббиті залізом.

— Туди!

Ігор — все це здавалося йому грою, — чомусь не відчував реальності того, що відбувалося, не міг повірити у небезпеку, хоча і калаталося сердечко, калаталося, — кинув на бігу:

— У вас як у лабіринті.

— Біжи! — гримнув Пелікан, штовхнув його в спину — Ігор мало не впав! — надавши поштовхом йому відповідного прискорення.

Промчали темним коридорчиком, вибігли у великий підвал, завалений вугіллям.

— На вулицю! — гукнув Пелікан, виймаючи з кишені нагана.

І, лише побачивши його у величезній ручищі Пелікана, в частку секунди запримітивши іграшкові розміри зброї, навіть потертість якусь, немов нею цвяхи забивали, Ігор раптово усвідомив, що все відбувається в дійсності, що небезпека реальна, що зараз Пелікан почне стріляти, а дядько Матвій теж стискає пістолет — системи Ігор не знав, — зрозумів усе це, чекаючи звичного за останні дні почуття страху, паскудного холодку в животі, і… не відчув нічого. Нічого, окрім ясної і чіткої думки: Ліда!

І проказав розгублено:

— Ліда!

— От дідько! — Пелікан зупинився, немов налетів на якусь перепону.

Дядько Матвій поклав йому руку на плече:

— Не поспішай!

Притиснувши праву руку з пістолетом до грудей, незграбно якось, він підкрався до дверей, трохи прочинив їх, притиснув обличчя до шпарки.

— Порожньо!

Шарпнув двері, вибіг назовні, притиснувся спиною до стінки. Махнув рукою, давай, мовляв…

Пелікан вийшов слідом, устав, не ховаючись.

— Дядьку Матвію, Ігорю, мерщій задами!

Двір, куди вони вийшли, вузький тунель, оточений з одного боку глухою цегляною стіною якогось приміщення, а з іншого — дерев’яним, теж глухим, дошка в дошку, парканом, що простягнувся метрів на тридцять, впираючись знову ж таки в стіну будинку, в декоративну декорацію. Ігор навмисне подумав: декорація. У вікнах, що виходили з двох поверхів у двір-тунель, нікого не було, ніхто не зацікавився ні галасом, ні тупотінням, ні навіть звіроподібним виглядом дядька з наганом. Лише у відчиненому віконці на другому поверсі тріпотіла під вітром ситцева, у синій горошок занавіска та цвіла фіолетовим кольором незнайома Ігореві квітка у глечику.

Якщо бігти, то тільки через цей будинок, у двері, відчинені навстіж, у чорну порожнечу за ними.

— А ти? — дядько Матвій дивився на Пелікана і — цього Ігор зрозуміти не міг, у голові не вкладалося — посміхався.

— Дурна дівчина, їхали бояри!..

Пелікан відповів механічно, він уже не думав ні про дядька Матвія, ні про Ігоря — тільки про Ліду! — давши вказівку “мерщій задами”, і не вважав за необхідне розвивати тему. Він підбіг до паркана, підвівся навшпиньки, подивився.

— Не видно жодного дідька…

Сунув нагана за пазуху, вчепився за край паркана, підтягнувся, різко перекинув тіло по той бік. Дядько Матвій поспіхом казав Ігореві:

— Біжи, хлопче, бігом біжи. Пам’ятай: пакет у тебе. Нічого зараз немає важливішого… — І повторив, як заклинання: — Біжи, біжи…

Ігор, щохвилини оглядаючись, побіг до дверей дерев’яного будиночка, але на порозі зупинився. Щось стримувало його, не дозволяло так просто взяти і гайнути світ за очі, далі від небезпеки, від перестрілки, від погоні, від усіх традиційних атрибутів пригодницького кіно, в яке його необачно завела чужа лиха пам’ять. Нічого йому, скажімо, не було варто відімкнутися від неї, спинитися в звичному мирному часі, у своєму часі, залишити тут все