Читати книгу - "Потрапити в сад"

Костя зробив презирливу міну.

— ...бо ні інтуїція, ні логічне пізнання не дають істини.

— Практика — джерело істини, — дуже розумно втрутився Сергій.

— Буває, що саме досвід найчастіше відводить нас від істини.

— А що ж тоді?

— Ніщо, — посміхнувся Петро чортячою посмішкою. — Віра в безмежність пізнання. Але для того треба бути не людиною, а божественною і безсмертною істотою.

— Причому тут рок-опера! — розлютивсь я. — До чого істина, коли йдеться про музику і мистецтво взагалі? Чи не збираєшся ти, Костю, написати рок-оперу «Феноменологія духу»? Я під філософські тези музику не пишу. Софісти познаходились...

— Нічого ти не розумієш.

— А ти поясни, — примирливо розвів руками Сергій.

— Напишу, тоді побачите, — викрутився Костик.

Якимись дивними стали ми: занадто збудженими, чи що... Може, на нас подіяв Петро, котрий приїхав до Марії і вже встиг задурити нам голови спекулятивними роздумуваннями? От тобі й порядний сільський хлопець, як атестувала його Марія.

— Давай мені лібретто, Костику, бо немає часу, — я твердо вирішив припинити цю безглузду балачку в присутності чужого.

— Справді, часу як такого нема, — згодився Костя, вкладаючи у ці слова інший, глобальний зміст. Костина духовна еволюція відбувалася на наших очах, і я вже здогадувався, що після знищення часу він візьметься за історію.

— Петре, — сказав я, — а пригадуєш нашу першу зустріч у Марії вдома? Ми дуже змінилися?

— Певно, дуже, коли Марія знайомила нас ще раз.

Сергійко наш любий завжди вмів урятувати найдур-

нішу розмову. По натурі він був простий сільський хлоп, котрий твердо стоїть на ногах.

— Як тобі наша музика, Петре?

— Цікаво, — сказав той без тіні ніяковості. — Не скажу, що вона геніальна, але таки самобутня. Однак вам не можна стояти на місці. Самовдосконалення треба пришвидшити, бо людський вік короткий. А на заваді одвічно стають якісь матеріальні проблеми: житло, гроші, побут... І, звісно, система суспільних заборон. Костю мушу захистити, хоче він цього чи ні. Він має рацію тому, що треба знищити час і простір, але не так, як він думає. Для цього замало просто уявити, ніби їх не існує. Єдиний вихід — компроміс.

— Компроміс?!

— Атож, — спокійно продовжив Петро, — компроміс. Ви з усім погоджуєтесь, заборони для вас стають беззастережним правилом, ви свято вірите в них.

— Це неможливо! — закричав Костя.

— Повірте, мине небагато часу, і ви не звертатимете уваги на те, що нині доводить вас до шаленства: кривда, обмеженість, лицемірство...

— А такий світогляд — хіба це суцільне лицемірство? І взагалі, ти що, збираєшся пропагувати це Марії? — аж скочив Костя.

— З жінками на такі серйозні теми говорять обережно. А, власне, що я таке сказав? Розумне підкорення вимогам суспільства дисциплінує. Диктатура сприяє мистецтву. Я сам ще донедавна був безхребетний і плаксивий...

— І хто ж тебе просвітив?

— Один чоловік, — ухильно відповів Артур. — Відтоді я позбувся злості, дечого в житті досяг, а головне — маю спокій.

— Хто він був?

— Його звали Артур.

— Вийду на хвильку, — сказав Сергій. — Заодно погляну, що робить Марія.

— Візьми ще пива.

— Угу.

Сергій навкарачки, бо горище було дуже низьке, поповз до драбини.

— А прізвище Шопенгауер? — єхидно поцікавився ерудований Костик.

Артур засміявся:

— Ні, я давно не цікавлюся філософією. Час навчання для мене минув. Живе спілкування дорожче за бібліотечні книги. Тільки сноби люблять вішати на все етикетки. Моя справа — дати вам пораду. Інакше пропадете, і разом з вами Марія.

«Вона вже пропала, — подумав я. — Боже, як важко дихати під час дощу».

— Кому що судилося, Петре, — мовив я наскільки міг лагідно. — Аби ми не зневірилися, а сили в нас вистачить.

— Вітька! — загорлав Костик. — Не говори з ним так! Він того не вартий. Він диха отрутою. То — єзуїт якийсь. Він і тобі задурить голову!

— Та ну вас, хлопці! — й собі розсердився Артур. — Я лише висловив свої погляди.

— Не кричи, Костю! Ти сам збираєшся знищити час і простір.

— А чому, чому я хочу його знищити, ти знаєш?!

Я зрозумів його і вже не озивався, доки не повернувся Сергій.

— Як там Марія? — спитав я.

— Спить.

Артур давно звик до самотності в своїй міській кооперативній квартирі з усіма вигодами. Він витягав ключ ще у ліфті, відчиняв двері, вмикав світло — і більше ніхто за нього це не робив. Колись, думав Артур, люди почнуть казитись у таких клітках і знову вийдуть на площі, щоб взяти участь у великому карнавалі.

Дивна річ, кожна людина в душі мріяла про вищі сили, здатні вплинути на цей недобрий світ, допомогти самотнім, заплутаним в тенетах умовностей і приписів. Мріяла і не підозрювала, що потойбічні сили є організацією, члени якої ще більш невільні у своїх вчинках, ніж люди. І одним не слід шукати захисту у других. Місце, де земля переходить у небо, лише ілюзія.

Вранці Марія всіх здивувала. Сергій мав лишатися, а Костя з Віктором їхати. Віктор уже давав останні настанови, коли Марія раптом сказала «ні».

— Що «ні»?

— Їдьте усі.

І додала тихше: