Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

— Та їдьмо, Вітю, — примирливо сказав Володька. — Ми не довго.

— Володько, щиро кажу: погане передчуття в мене!

— Чхай на все і бережи психіку!

— Ну, гаразд, їдьмо. Тільки це — востаннє.

— Ну, звісно ж! — глузливо ствердив Будка.

Тихенько прокралися до “Волги”. Будка легко відімкнув дверцята. Добре відрегульований двигун завівся зразу. Машина м’яко рушила з місця, вмить набрала швидкості, шугнула в темний завулок. Спробуй-но наздогнати!

Все складалося добре; все було, як завжди, проте Віктор не відчував ані найменшої насолоди від шаленого польоту чудесної машини. Навпаки, снувалася тривожна думка, що вони ось-ось вріжуться в стовп або зіткнуться з зустрічною автомашиною. Вій кілька разів просив Будку зменшити швидкість, але той навмисне ще дужче натискав на педаль. А коли “Волга” ледь-ледь не “почоломкалась” з велетенським “Ікарусом”, який несподівано вихопився з-за рогу, Віктор не витримав:

— Годі, Будко! Зупини, я вийду.

Той негайно загальмував.

— Злякався, міс Баришня? Не хочеш їхати — шмаруй пішки!

— Гаразд, піду! — Віктор виліз із машини, машинально мацнув кишеню. Стривай, а де ж гаманець? — Стій, Будко!.. Та стій же, кажу тобі!

На щастя, “Волга” ще не встигла од’їхати далеко. Зупинилась.

— Ну, що там, міс Баришня?.. Передумав?

— Облиш блазнювати, Будко! Знайди на сидінні мій гаманець і кинь мені.

— Роззява! — Будка понишпорив на сидінні, потім під ногами. — Хапай, міс Баришня! Щасливого пішкодрала!

Ще піднімаючи гаманець, Віктор відчув, що це — зовсім не його річ: замість потертого капшука з грубими металевими застібками він одержав справжній мистецький утвір з тонкого сап’яну, модної форми, з перламутровими кнопками.

“От тобі й маєш! — розгублено подумав хлопець. — Ще скажуть, що вкрав!”

Його власний гаманець лишився в машині, звичайно. В ньому п’ятдесят карбованців, — біс із ними. Але ж там лежить і перепустка!.. Все, хлопче. Вважай, що ти вже спіймався! Отож тобі сьогодні й було так негаразд на душі! Існує тільки одна можливість викрутитися: негайно мчати до Зоряного провулка, може, вдасться зустріти Будку.

Віктор занепокоєно озирнувся круг себе. Куди його чорти занесли — невідомо. Скидається, ніби це Сирець. А може, Нивки?.. І як вибиратися звідси о другій годині ночі? Тільки на таксі.

Він шарнув по кишенях. Ні копійки! Наважився зазирнути в чужий гаманець — позичить звідти, а потім віддасть.

В першому відділенні було три десятки і якийсь чудний металевий карбованець. Віктор підійшов ближче до ліхтаря, придивився пильніше. Здивовано знизав плечима: то не карбованець, а долар. Стривай, а що ж у другому відділенні?.. О, та тут значно цікавіші речі: кілька металевих футлярчиків завбільшки з сигарету, якісь камінчики, загорнені в прозору пластмасу… і чотири мініатюрні фотокасетки.

Він зняв кришечку одного з футлярчиків. Звідти визирнув кінчик скляної ампулки. Покрутив у руках касетку — приплескуватий чорний циліндрик заввишки з сантиметр. Трошки дужче витяг з щілинки хвостик фотоплівки. Похапливо закрив гаманець і запхнув до кишені.

Звісно ж, найвірогідніше було б припустити, що нічого підозрілого в цьому гаманцеві немає, що ці ампули і касетки належать скажімо, лікареві, який захоплюється фотографією, або фотографові-фахівцеві, який змушений завжди носити з собою ліки. А долар — просто як дивина. Але коли людині ще неповних дев’ятнадцять, та до того ж і уява в неї буйна, насамперед думається про шпигунів.

“Що ж робити? — гарячково міркував хлопець. — Передати цей гаманець куди слід?.. Але як поясниш, де взяв його?.. Ну, та гаразд, можна буде викрутитися. А от свій гаманець треба виручати негайно, бо інакше і вся справа провалиться, і халепу матимеш таку, що й не здихаєшся”.

Йому пощастило: трапилося вільне таксі, яке домчало його до Зоряного провулка за п’ятнадцять хвилин. І майже зразу ж по тому під’їхала чорна “Волга”, № 40–14. Загальмувала.

— Що сталося, Вітько? — злякано прошепотів Будка. — Шухер зчинився?

— Та ні, все гаразд. Дай-но я пошукаю ключі від хати. Мабуть, також випали.

— Тьфу, роззява! Шукай, тільки швидше!

Віктор шарнув на сидінні. Ось він, нещасний гаманець, — у самісінькому куточку був.

— Є!.. Паняй, Будко!

Поставили машину на місце, замкнули її, якийсь час постежили здалеку, чи не підійде хто до неї та чи не назирає за ними якийсь випадковий свідок, а потім розійшлися по домівках. Про свою знахідку Віктор навіть не натякнув.

Мати, як завжди, нагримала на нього, а він сьогодні тільки махнув рукою, не огризаючись. Сяк-так повечеряв, пішов до своєї кімнати, замкнувся зсередини, сів до столу і поклав перед собою таємничий гаманець.

Настрій у хлопця був урочистий і похмурий. Серце калатало, мов скажене (“Стукало енергійно й сильно!”). По спині перебігав морозець.

Він відчував себе зараз майже слідчим, який натрапив на ниточку, що веде до клубка страшних злочинів. І поводив себе саме так, як і годиться поводитися досвідченому детективу: переписав номери та серії радянських грошових знаків у кількості трьох штук (правда, одна десятка була з його власного гаманця, бо “оригінал” довелося розміняти в таксиста), з побільшувальним склом у руках глибокодумно дослідив долар (на якому не виявилося ніяких потаємних значків) та всі три ампулки з прозорою рідиною (теж без позначок). Пильно оглянув камінчики. Коли б це були самоцвіти, вони, мабуть, зацікавили б його менше. А то навіщо б, сказати, кожен з цих камінчиків, схожих на уламки напівпрозорого сіро-зеленого високовольтного ізолятора, загорнений у пластмасову плівку окремо? Але найдужче його увагу привернули, звичайно ж, касетки з фотоплівкою. Вона була вузенька, майже як магнітофонна. Блакитнувато-сіра на колір. Мабуть, експонована, якщо судити з заломлених хвостиків. Видавалося, що на цій плівці якийсь мерзенний ворог радянського ладу зафіксував наші найважливіші таємниці, — може,