Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

Віктора кидало то в жар, то в холод. Як кіт на сало, поглядав він на оці касетки. Йому нестерпно кортіло проявити хоча б одну з них, дізнатися, що в ній. Якщо звичайні побутові знімки — все гаразд; тим чи іншим чином можна буде повернути власникові, разом з гаманцем. А якщо ні…

Найдужче його бентежила можливість зіпсувати плівку, адже невідомо, якими хімікатами її слід обробляти. Та все ж після довгого вагання він наважився. Розвів проявник та фіксаж, у абсолютній темряві заклав плівку в бачок, проявляв, промивав та фіксував її, побожно дотримуючись всіх правил та настанов. І аж коли збігли всі визначені терміни, тамуючи подих, витяг котушку з бачка.

Ура! Проявлено нормально — кадрики проступають чітко й контрастно!

Але коли Віктор поглянув на мокру плівку крізь побільшувальне скло, йому стало по-справжньому моторошно. Ні, не побутові сценки було зафіксовано на цих кадриках, а тільки незліченні ряди цифр та безглуздий набір літер! Все ясно: він таки справді схопився за кінчик неймовірно важливої ниточки.

Як описувалося в пригодницьких романах, герой у такому стані ніяк не міг заснути, чекаючи наближення ранку. Отож і Віктор Марченко раз по раз поглядав на годинник, урочисто обмірковуючи план подальших дій… та і незчувся, як заснув, схилившись на стіл. А коли прокинувся — аж за голову схопився: лишенько, та вже дев’ята!.. Він вискочив з дому, навіть не поснідавши.

А через півгодини по тому він сидів біля столу у великому кабінеті одного з будинків міста Києва і похапливо переказував уважній людині в цивільному всі свої міркування. Тільки в одному погрішив Вітя Марченко проти істини: сказав, що знайшов цей гаманець поруч “Волги” № 40–14 біля будинку № 6 у провулку Зоряному.

Доктор Курт Гешке вперше в житті напився. Напився до такого стану, що навіть не пам’ятав, де був, що робив. Він прийшов до тями на канапі в своєму “люксі”, коли вже сонце підбилося височенько, — одягнутий, з важкою головою і невиразним усвідомленням того, що вчора вночі накоїв якихось непоправних дурниць. Тьмяно пригадувалося, що він обіймався та цілувався з якимось рудобородим, доводив йому, що не всі німці погані і не всі росіяни хороші, та все одно воювати не слід… Потім кудись їздили… Довго… Ще щось пили та їли… Потім невідомо звідки з’явилася Катрін… Так, так, її зелені очі були зовсім близько від його очей; вона щось говорила, посміхаючись… То де ж і як він з нею зустрівся?

“Стривай, а чи хоч цілі документи?” — Курт хапнувся за кишеню піджака. Бумажник є, всі папери й гроші на місці. А де ж гаманець?

Гаманця не було. Курт ще раз перевірив кишені, зазирнув під канапу, під ліжко, оглянув шухляди й шафи, переворушив чемодана — нема! Власне, в гаманці тому була якась дрібниця, карбованців тридцять, не більше. І все ж чомусь стало неприємно: він досі пишався, що його ніхто ніколи не пограбував і не обікрав. Мабуть, спокусився отой рудобородий. Ну, та хай йому біс! Адже не підеш скаржитися представникам Радянської влади, бо сам був п’яний, як свиня! Добре, хоч обійшлося тільки на цьому.

Але крізь оці розсудливі міркування пробивався невиразний неспокій. Дуже тьмяно Куртові пригадувалося, що він чи комусь дав, чи від когось одержав папірець, на якому було написано щось дуже важливе. І пообіцяв зробити якусь послугу… Яку?.. Кому?

Несподівано задзвонив телефон. Хто б це міг бути? Чи не отой рудобородий?

Дещо повагавшись, Курт підняв трубку:

— Слухаю вас!

У відповідь не почулося й звуку. Через хвилину виклик повторився. І знову ніхто не обізвався.

“Ну, от, починається! — подумав Курт з тоскною безнадією. — Тепер тільки й чекай провокацій та шантажу!”

Коли пролунав наступний дзвінок, доктор Гешке уже не добирав виразів:

— Сто чортів, та слухаю ж вас!

— О, Курт, перепрошую! — почувся приємний жіночий голос. — Не я винна, а київські таксофони! Дзвоню вам аж з третього.

— А хто це?.. — він, звичайно, упізнав голос Катрін, але зволікав, аби виграти час.

— Я! — засміялась вона. — Мій лицарю, хіба ви забули про нашу домовленість?

— А, Катрін! Доброго ранку!.. Звісно, не… — Курт затнувся: яка домовленість? Хоч убий, не вдається пригадати.

— Чудесно!.. То я буду у вас через десять хвилин.

— Гм… Прошу, прошу!

Як сніг на голову: він не тільки не поголився, а ще й не вмивався, а вона, бач, буде через десять хвилин! І чого її сюди принесе?

В пам’яті перебігли події нестерпного неприємного вчорашнього дня і ще неприємніші фрагменти нічної пиятики. Коли б можна було — гайнув би зараз на аеродром, та й геть із країни, яка на кожному кроці підсуває аж ніяк не райдужні сюрпризи! Далебі, оте його вчорашнє п’яне патякання сьогодні, певно, матиме дуже прозове продовження: доктора Курта Гешке схилятимуть стати агентом радянської розвідки. Так, так, — недарма ж до нього спеціально приставили Катрін!.. І оту вчорашню подорож теж заплановано заздалегідь; Альошин просто хороший дипломат, уміє нав’язати свою думку, аж незчуєшся. А інсценізацію влаштувати не важко: треба тільки поруч справжніх документів часів німецької окупації повісити кілька сфальшованих…

Курт похопився: стривай, та це вже скидається на гібрид манії переслідування з манією величі! Що ти за птиця така, що в ім’я тебе — і проти тебе — запущено весь апарат розвідки?! Дурниці!

Він тільки-тільки закінчив свій туалет, як у двері постукали. Звичайно ж, Катрін. Вона в легкій світлій сукні, з фотоапаратом і сумочкою через плече. Свіжа й усміхнена.

— Доброго ранку, Курт!.. Ой, а чого це у вас такий кислий вигляд?