Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

Я приречено зітхнув і вимкнув відеотелефон.

Ще з юних літ я відзначався тактовністю, тому подзвонив директорові лише наступного дня. Він запевнив мене, що спеціальна дослідницька група займається моїм питанням. Для початку їй доручили розв’язати проблему взагалі, в цілому. Тема їхньої роботи: “Можливість існування нуль-простору і розробка методів його дослідження”.

— Хлопці молоді, енергійні, — підбадьорив мене директор. — Проте складність проблеми… Ви розумієте…

Я розумів, і через те безнадійність охоплювала мене чимраз більше. І думав я про рідну Діетану, з болем згадував її голубі світанки, темно-фіолетові сутінки, багряні сади й ліси. Я зітхав і знову натискав на клавішу відеозв’язку. Директор мовчки розводив руками.

Минуло багато місяців. Якось я лежав на березі річки і ліниво гортав збірник науково-фантастичних оповідань. І раптом випадково натрапив на рядки, від яких мені перехопило подих: “Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…”

Я швиденько перегорнув кілька сторінок назад і прочитав назву оповідання: “Оповідки старого космогатора”. Трохи заспокоївшись, я почав читати з тієї фрази, яка мене зацікавила: “Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…” Далі йшов опис конструктивних особливостей нуль-перетворювача.

Я помчав до директора і категорично зажадав, щоб за цим описом негайно змонтували нуль-перетворювач.

Через кілька тижнів я сидів у кріслі свого корабля “Фіалка”. Легкий натиск на кнопку, і за кілька секунд мій корабель уже стояв на космодромі Діетани. Радісно вигукнувши, я виглянув з ілюмінатора, і від здивування очі мої мало не полізли з орбіт. Неподалік стояв корабель, що своєю формою був схожий на старовинну вазу, на його корпусі блищав напис: “Фіалка”. З невеликого ілюмінатора з погордливо-дурнуватим виглядом дивився… я сам. Якоїсь миті виявилось досить, щоб зрозуміти: мій корабель чомусь перемістився не тільки в просторі, а й у часі. Зволікати не можна було. Треба попередити його про небезпеку! Я замахав руками, щоб він вийшов з корабля, і, забувши від хвилювання, що він мене не почує, закричав:

— Почекай! Не лети!

Марно. Мій двійник зневажливо стенув плечима і відійшов від ілюмінатора. Ще мить, і корабель зник, як привид.

“Швидше! — пульсувала одна-єдина думка. — Догнати цього телепня! Він же застрягне там на довгі місяці!”

Я гарячково повернув верньєр до напису “Земля” і натиснув на кнопку. Цього разу я приземлився нормально. Мій новий конвертор відкинув мене на п’ятдесят років назад. Ще не було ракетопланів, роботів і, звичайно, Інституту Космосу.

Що ж мені лишалося? Чекати! Я влаштувався працювати, став інженером у НДІ. Я працював і терпляче ждав, коли ж з’явиться на світ автор оповідання, з якого я запозичив схему нуль-перетворювача. Я сподівався дочекатись, коли він підросте, і поговорити з ним, як мужчина з мужчиною.

Антоній Ендотеліус замовк і став зосереджено набивати свою люльку.

— Що ж було далі, дідуню? — нетерпляче спитав шестирічний онук Сергійко. — Зустрівся ти з письменником?

— Зустрівся, — стримано усміхнувся старий космогатор. — Більше того, я був співавтором оповідання з описом схеми конвертора. По-перше, треба було провчити бундючного і зарозумілого чужопланетника, тобто мене самого в молодості. А по-друге, і це, мабуть, головне, на той час я вже познайомився з твоєю бабусею Сидориною і міняти щось у ланцюгу подій, які подарували мені цей щасливий випадок, не хотілось.

Антоній Ендотеліус-молодший, примружившись, дивився у вікно. Дивився замислено, навіть трохи сумно. Він мовчав досить довго, і Сергійко, щоб привернути дідову увагу, тихенько кашлянув. Ендотеліус перевів погляд на онука, поволі вертаючись до дійсності з якихось своїх далеких спогадів.

— Мені здається, — сказав старий космогатор, — що природа, немов буддійське божество, багатолика. Все в ній підпорядковане однаковим законам, усе взаємопов’язане. Особливо це стосується матерії, часу і інформації. Минає час — зростає ентропія, а це означає загибель упорядкованої матерії і людської нам’яті, тому що носій пам’яті — білки надзвичайно складної структури. А зростання ентропії і є перехід від складних структур до менш складних, від упорядкованості до безладдя. Навіть моя чудова пам’ять починає мене іноді підводити.

Сергійко зорієнтувався вмить.

— Дідуню, будь ласка, розкажи що-небудь. Ти обіцяв!

— Розкажіть, ми вас дуже просимо, — підтримав і товариш.

Антоній Ендотеліус мовчав. Він вдав, що вагається.

— Ти так цікаво розповідаєш, — відпустив Сергійко дозовану порцію лестощів.

Надворі йшов дощ. Великі і, мабуть, холодні краплини розплющувались об пластикову шибку, стікали вниз нерівними цівочками. Голі дерева розмашисто гойдалися під поривами вітру, а в кімнаті було затишно й тепло, тихо гугонів атомний камін. Старий космогатор підсунувся ближче до імітованого вогню і почав розповідати:

— Тоді я вже був досвідченим пілотом. Літав на кораблях різних тинів — патрульних, розвідувальних, великих пасажирських… У гой час усі говорили про політ до Нової, але я, людина надто скромна, не думав, що саме мені запропонують очолити цей політ, хоча, коли добре поміркувати, я був найкращий кандидат, бо крім скромності, про яку я вже казав, у мене було безліч інших переваг. Я, звісно, погодився летіти до об’єкта, і через тиждень ми вилетіли в сектор 36592/4671-КР, якщо мене не зраджує пам’ять.

Наш корабель, розвідник класу “А”, був новенький і гарний, мов жіноча прикраса. Він скорявся легкому порухові руки, потужні двигуни дозволяли оперативно набирати потрібну швидкість. Не корабель — космогаторська мрія! Тому-то я лиш усміхнувся, коли станція Земля-перша на останньому сеансі зв’язку попередила нас:

— Обережно!