Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

26

Я хотіла сказати, що прогулянки у Лонгуотер з Джімом на його яхті давали мені таку саму радість і душевну заспокоєність, але, звичайно, спільне тут було тільки одне — відчуття свободи. Те, що часто називають лоном вод, не порівняєш з материнським лоном; море надто гарне (правильніше сказати, гарне іншою красою,— порівняно до краси материнської), і ця холодність, ця могуть, ця краса — саме в насолоді стрімкого лету по хвилях. Ви відчуваєте, що це лоно — твердіше за камінь і м'якше за сніг — найкраща і найпотужніша на світі стихія; ви бачите, як морська поверхня хвилюється, дихає, виграє всіма барвами так, ніби кольорові вогники танцюють не тільки над гребінцями морських хвиль, а й у повітрі. Ви летите у їхньому сяєві вперед, ніби весела весільна процесія, не чуючи двигтіння мотору, і несе вас не якийсь мудрований і пропахлий бензином пристрій, а вітер, якому байдуже, є ви тут, чи вас нема, вітер, який народивсь за мільйони років до появи першого човна, вітер, який несеться на волі й бере вас із собою, коли вам вдалося хоч трохи його спіймати у своє вітрило.

Я відчувала таку радість, таку повну, глибоку й заспокійливу радість, що мало не впадала в екстаз, але в цьому екстазі був свій глибокий душевний спокій, що не потребував слів. І це втихомирення ішло від Джіма — я знала його так добре, він був такий же простий і цілісний (навіть у його егоїзмові почувалася широчінь душі), як навколишня природа. Усі вершини й ущелини, всі скелі, потоки й глибокі провалля його натури були мені знайомі не згірш од ялівцевих нетрів Слептона, і я їх уже не боялась (це було найголовніше!), вони вже не належали колишньому дикунові, недовірливому й жорстокому, який лише з милості дозволяв мені там гуляти й міг щомиті напасти на мене з палицею.

Щоправда, він і не запрошував мене вивчати потаємні закапелки його душі; наприклад, так і не пояснив мені, чому раптом вирішив подати у відставку, лише сказав, що ніколи не любив полковника, цього «покруча» («Йому ніколи не можна було довіряти, він завжди перекручував усе на свій лад»). Здебільшого Джім говорив зі мною,— у тих випадках, коли взагалі говорив,— про наше дитинство. І раптом у нього вирвалося,— після тою, як ми довго йшли проти вітру:

— А ти, Ніно, була смішне дівча! Крутила мною, як хотіла, чи не так? Увага, повертаю на інший галсі — І коли ми повертали, і Джім улаштовував мене зручніше там, де був менший вітер, переносячи люльку в інший кінець рота, щоб її не задуло, він говорив: — А все одно ми з тобою непогано проводили час!

— То була щаслива пора,— казала я.

Перегодом він озвався знову:

— Я кохав тебе до нестями, але не розумів цього. Та й хіба це можна було зрозуміти? Дитиною ти була ні на кого не схожа — самі кістки та злість. Ти надзвичайно змінилась — стала зовсім інша.

— Справді? Я цього не відчуваю.

— Ти стала навдивовижу вродливою жінкою. У тебе навіть голос змінився — мені тепер подобається, як ти співаєш. Авжеж, за цей час із тобою багато що сталося.

— Ти про моє одруження?

— Швидше про Томмі. Ніщо так не прикрашає жінку, як дитина.

— Певна річ, я тепер при тілі.

— Я не про це.

Зовні Джім нічим не виявив свого невдоволення, тепер він ставився до мене напрочуд ввічливо; та в глибині душі сприйняв мій гумор з осудом, він видався йому в моїх устах чужим, уже не гідним мого теперішнього становища.

— Я про внутрішню сутність,— суворо зауважив він.— Ти стала куди лагіднішою. Який же я був дурень, Ніно, що відмовився тоді від тебе. А тепер, ясна річ, уже пізно. Я сам усе заплутав,— просто жах!

І це чудове обвітря, крізь яке ми летіли, наче казкові андерсенівські принц і принцеса, і це плескотіння хвиль, подібне до примхливого дзюркоту водограю, під цим безмежним і лагідним небом, що розкинулось над ланами, схожими на клаптики яскраво-зеленого оксамиту в робочому кошику,— полями, між якими крихітні села й навіть містечко Ферріпорт здавались не більшими за іграшкові макети з дитячої кімнати маленького мільйонера,— все, що нас оточувало, діяло так заспокійливо, що слова його анітрохи мене не бентежили. Було таке враження, ніби вони, просіявшись крізь це прозоре повітря, напоєне спогадами, такими ж чистими, як і саме повітря (звісно, то була всього-на-всього моя фантазія), тепер уже не могли заподіяти мені шкоди; і Джім, і я сама, і наші глибоко причаєні почуття теж відходили кудись у далечінь, зрозуміти їх і дати їм раду тепер було вже не важко. І Джім, не виймаючи з рота люльки, задумливо допитувавсь: «Але чом же ми так сварилися завше, га?» І я вдивлялася у минуле, у цих двох дітей, як у персонажі з лялькового світу (подібні до фігурок у скляній кулі), де відбулося стільки подій, і відповідала:

— Ми були наче два коти в одному мішку.

— Я думаю, ти ніколи не любила мене так, як я тебе.

Але я, не соромлячись, говорила, вдивляючись у ту маленьку дівчинку з далекого світу, що він, Джім, був тоді для мене як бог.

— О ні, то була справжня пристрасть,— лише тому я й поводилась так нестримано,— ми були надто юні для такої великої жаги.

27

Не стверджуватиму, ніби жоден з нас трьох не розумів, як виникла «ситуація». Навпаки, всі ми чудово усвідомлювали, що до чого. Та це анітрохи не бентежило нас, навіть навпаки — заспокоювало. Нам здавалося, що ми відкрили для себе нову форму буття і, спираючись на самі лише християнські чесноти (незлопам'ятність, взаємна приязнь, відсутність будь-якої підозріливості), можемо бути не просто щасливими, а, так би мовити, сягнути вищого блаженства.

І справді, всі ми