Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Як і чекав Абакум, у її вікні світилось. Обидві половинки рами були широко розчинені, а між ними колихалась од вітру біла занавіска з найтоншого тюлю. Хоч перешкода й незначна, але вона все-таки заважала. Абакум заліз на дерево, сів на товстій гілці і зосередив погляд на жовтому прямокутнику вікна.

У знайомій кімнаті помітив два силуети. Абакум одразу ж пізнав Ірину. Вона сиділа біля вікна, спершись ліктем на столик, і, здавалося, спала. Але було щось незвичайне в її позі: жінка торкалася столика лобом, волосся її розпустилось, спадаючи на плечі. Другий силует був чоловічий. Високий, стрункий, в темному піджаку, чоловік ходив туди й сюди по кімнаті, заклавши руки за спину.

Абакумові здалося, що крізь шум вітру чути жіночий плач. Та, можливо, він помилявся, бо коло нього скрипіло гілля, а листя од вітру шуміло, немов водоспад.

Трохи згодом чоловік зупинився серед кімнати, і тоді Ірина підвела голову. Незнайомий витягнув щось із внутрішньої кишені піджака і показав Ірині. Тієї ж миті вона схопилася з стільця і, наче підкинута пружиною, підбігла до його руки. Чоловік розмахнувся, ударив її по обличчю, і вона повільно осіла на підлогу. Потім підповзла до нього, охопила руками його ноги і опустила голову на килим.

Абакум закусив губи. Йому хотілось ускочити в кімнату, схопити негідника за комір і викинути геть. Але він нерухомо сидів на гілці приголомшений: розпливчасте за тюлевою занавіскою худе довгасте обличчя чоловіка здалося йому знайомим.

Чоловік визволив свої ноги, зловісно посміхнувся і, нахилившись, поплескав Ірину по спині. Потім сів на стілець, а вона підповзла на колінах до свого ліжка, відкинула покривало, вийняла звідти маленький опуклий лікарський чемоданчик і, кинувши його до ніг чоловіка, затулила обличчя руками.

Її плаття піднялось, високо оголивши ноги, але це, очевидно, не справило на чоловіка ніякого враження. Він, безтурботно посвистуючи, поправив перед дзеркалом галстук, потім підняв з підлоги чемоданчик і попрямував до дверей.

Тієї ж миті Абакум спустився на землю, перескочив через паркан і, підбігши до машини, вийняв пляшечку. Вихлюпнувши її вміст перед лівим переднім колесом, він зник у темряві.

Через хвилину Абакум повернувся. Підфарники машини було вже ввімкнуто. При тьмяному світлі їх Захов побачив чоловіка, який метушився біля лівого переднього колеса.

Абакум ішов спокійно, але старався ступати по траві так, щоб не зчиняти шуму. Чоловік помітив Захова, коли той був кроків за десять від «Москвича». Тоді Абакум натиснув кнопку електричного ліхтарика, і яскраве проміння примусило чоловіка несподівано заморгати очима і відвернутись. Та це йому не допомогло. Абакум одразу пізнав чоловіка. Так, це був саме він, Світозар Подгоров, директор Центру по боротьбі з заразними захворюваннями. Абакум був внутрішньо підготовлений до цієї несподіванки, та, незважаючи на це, рука, в якій він тримав ліхтарик, здригнулась.

— Що, лопнула шина? — спитав Абакум і позіхнув. Чемоданчика не було видно — певно, він лежав у багажнику.

— Та й погодка відповідна, — посміхнувся Абакум. — Саме така, щоб лагодити шину. Запасна є?

— Іди своєю дорогою! — сердито відповів чоловік, стоячи спиною до нього.

Абакум погасив ліхтарик.

— Ти мені зовсім не потрібен, щоб я тобі допомагав! — засміявся Абакум чужим, хриплим голосом. — Чи бач, який! — І вилаявся. Від цього йому неначе трохи полегшало.

Чоловік не відповів і знову нахилився над колесом.

— Ідіот! — кинув Абакум і плюнув собі під ноги.

Як йому хотілось заїхати кулаком у це пихате знайоме обличчя! Але він стримався і повільно пройшов мимо.

Відійшовши кроків на двадцять і пересвідчившись, що його не видно в темряві, Абакум глибоко зітхнув і чимдуж кинувся до шосе. Біля тролейбусної зупинки був телефонний пост. Зв'язавшись з лейтенантом Марковим, він наказав йому негайно прибути на зупинку машиною, узявши з собою собаку-шукача. Потім подзвонив черговому в адресний стіл і попросив сказати, де живе Подгоров. Записавши адресу на папірці, він тут же, на зупинці, сів на лаву відпочити.

Абакум почав лічити машини, які мчали по шосе. Треба було хоч трохи розсіятись, бо за цей день йому довелося пережити таке величезне напруження, що його аж нудило від утоми.

Лейтенант Марков приїхав на зупинку через п'ятнадцять хвилин. Насувалась гроза, частіше спалахували блискавиці. З хвилини на хвилину могла початися злива.

Абакум подав лейтенантові папірець з адресою.

— Ось тобі адреса, їдь дізнайся, чи повернувся цей чоловік. Якщо не повернувся, стеж за входом у будинок. Я хочу знати, буде у нього в руках лікарський чемоданчик чи ні. Він приїде, мабуть, на кремовому «Москвичі». Я записав на цьому аркушику номер машини.

Абакум погладив собаку по голові.

Лейтенант здивовано вдивлявся з його обличчя.

— Що, гарний з мене монтер? — усміхнувся Абакум.

Потім узяв у лейтенанта поводок і, широко ступаючи, пішов з собакою в напрямі вулиці Брод.

Зупинившись на тому місці, де стояв кремовий «Москвич», Абакум примусив шукача обнюхати землю, потім знову погладив його і, нахилившись, прошепотів: «Шукай, Інгус, шукай».

Собака, тихенько заскавучавши, майже уткнувся мордою в землю, прищулив вуха, і його тулуб став схожий на натягнуту тятиву лука.

Вони перетнули вулицю Латинка, ще кілька вулиць і, нарешті, вийшли на дорогу, яка вела в Сімеоново. Ліхтарі поблизу не світились. Було пусто і так темно, що Абакум не бачив навіть Інгуса, хоч той сопів за два кроки від нього.

Гроза раптом ущухла. Ліс, що простягнувся праворуч дороги, теж неначе занімів.

Коли Абакум перейшов з собакою через залізничний переїзд, Інгус звернув праворуч, покрутився на одному місці і потягнув хазяїна на якесь подвір'я. Нараз над Вітошею блиснула сильна блискавиця, прорізавши над лісом небо. Цієї миті було досить, щоб Абакум встиг зорієнтуватись. Тепер він знав деякі дані вулиці, колір хвіртки, навпроти