Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти «королівський сан» [Іпат., с. 548.]. Із папських бул видно, що папа визнав за Данилом титул короля Русі [ЗНТШ, т. 123/124, с. 81, 90, 93, 96, 102, 104.]. Титул короля добув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем [Іпат., с. 549–551, 553, 554, 561, 562, 566.].

З наступників Данила титул короля вживав його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі і князя Володимирії[188] [Болеслав–Юрий II, с. 244, 249.].

В титулатурі останніх галицько–волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не зустрічалися в ранішому часі. Насамперед князі називають себе володарями «божою милістю» (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько–волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка «спиралася на божеське походження». Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Адрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії»; Андрій Юрійович 1320 р. «божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі»; Юрій II 1325 р. «божою милістю князь Русі»; 1327 р, «божою милістю князь землі Русі і Володимирії»; 1334 р. «з дару бога уроджений князь і володар Русі»; 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі»; 1339 р. «божою милістю князь і дідич королівства Русі» [Болеслав–Юрий II, с. 4–6, 77–79, 149–151, 153–155.]. Назва королівства Русі для Галицько–Володимирського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, загарбавши пізніше галицько–волинські землі, прийняв їх як «королівство Русі».

Маємо певні відомості, в який спосіб новий князь приймав престол. Це відбувалося за деяким традиційним церемоніалом, найчастіше як акт «посадження» на престол, в чому брала участь боярська верхівка. Таким способом Данило одержав Галицьке князівство 1211 р.: «Тоді ж бояри володимирські і галицькі, — Вячеслав володимирський і Володислав галицький і всі бояри володимирські і галицькі воєводи угорські посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці приснодіви Марії»[189] [Іпат., с. 486.].

Князь, який пройшов посадження, не повторював його, навіть коли на деякий час втрачав престол. Коли Данило 1238 р. заново здобув Галич, «увійшов у свій город, і прийшов до пречистої, святої Богородиці, і прийняв стіл свого батька» [Іпат., с. 518.]. Отже, цим разом він прийняв владу без особливого церемоніалу.

Князі, які розпоряджалися більшою силою, обходилися без «посадження» і безпосередньо займали престол. Так, 1219 р. Мстислав Мстиславич, не рахуючись з боярами, «засів у Галичі» [Іпат., с; 489.]. Таким самовільним рішенням прийняв владу в Галичині боярин Володислав 1213 р.: «Володислав в’їхав у Галич вокняжився і сів на столі» [Іпат., с. 488.].

Літопис докладно описує обставини передачі Волинського князівства Володимиром Васильковичем Мстиславу Даниловичу.

Почуваючи себе немічним через важку хворобу, Володимир переказав Мстиславу через послів, що передає йому «землю свою всю і городи після свого життя». Тоді на Волині знаходилися хани Телебуга і Алгуй, і Володимир підкреслив, що передає свої землі «при царях і їх рядцях». І Володимир, і Мстислав повідомили про рішення Льва Даниловича і його сина Юрія, і вони прийняли це до відома [Іпат., с. 591–592.].

Мстислав прагнув зразу ж увійти у свої права як наступник Володимира і навіть почав роздавати боярам деякі землі. Володимир, засмучений такою поведінкою Мстислава, постановив скласти з племінником точну угоду, «ряд учинити про все». Мстислав приїхав до Любомля і тут з ним вів переговори володимирський єпископ Євсигній. Після того Володимир наказав написати грамоту такого змісту: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, даю землю свою і городи після свого життя, брату Мстиславу, і столичний свій город Володимир...». Копію цієї грамоти передано Мстиславу. Другу грамоту князь склав для своєї дружини, заповідаючи їй деякі землі, і Мстислав присягнув, що не порушить його постанов.

Скінчивши переговори в Любомлі, Мстислав поїхав у місто Володимир, і тут було вселюдно проголошено постанову Володимира Васильковича. У володимирському соборі зібралися бояри і міщани («містичі»), Русь і німці, перед ними було прочитано грамоту Володимира і «слухали всі, від малого і до великого». З цими зборами був з’єднаний і церковний церемоніал: володимирський єпископ «благословив Мстислава хрестом воздвигальним на князівство Володимирське» [Іпат., с. 593–596.].

Фактичну владу у Володимирському князівстві Мстислав прийняв лише після смерті Володимира: «засів на столі свого брата», у Володимирі 10 квітня 1289 р. Прийняття престолу відбувалося також у святковій обстановці: «з’їхалися до нього бояри його старі і молоді, незліченна сила» [Іпат., с. 613–614.].

Князь був єдиним найвищим представником влади. Рідко, в період малолітності князя траплялися випадки регентства. Після смерті Романа Мстиславича, коли його сини Данило і Василько були малолітніми, князівством управляла вдова, княгиня Романова. Молоді князі разом з матір’ю князювали «у малих містах Тихомлі і Перемилі», а литовські князі прислали посольство «великій княгині Романовій і Данилові і Василькові» [Іпат., с. 488, 491–492.].

Траплялися також випадки спільного володіння двох князів. Данило протягом довгих років управляв волинськими землями спільно з Васильком. Вони провадили спільну внутрішню і зовнішню політику і разом ходили у воєнні походи. Літопис подає цілий ряд даних про спільні виступи князів: близько 1222 р. мир з польським князем Лешком, 1228 p. походи на Луцьк і Чорторийськ, 1229 р. похід на Каліш, 1232 р. переговори з Андрієм угорським, 1240 р. угода з Михайлом чернігівським, 1241 р. виступ проти бояр, 1246 р. поставлення Курила митрополитом, 1248 р. посольство до Земовита мазовецького, 1255 р. похід на Возвягль [Іпат., с. 494, 501, 502, 503, 510, 521, 526, 536–538, 555–556.]. Спільною столицею обох князів був Володимир, і лише пізніше Данило відступив це місто Василькові, а сам обрав собі за столицю Холм [Іпат., с. 548, 557, 558, 561.].

Пізніше співправителями були Андрій і Лев Юрійовичі, які у грамоті 1316 р. називають себе «божою милистю князі всієї Русі, Галичини і Володимирі!» [Болеслав–Юрий II, с. 149.].

Галицько–волинські князі вживали деякі ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі і в Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько–Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв’язків з західними державами.

Якими ознаками влади користувалися галицькі і волинські князі в ранішому періоді,