Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Ватра, стріляючи у полум’яних поривах, шпигувала світлом по найтемніших закутках колиби. Вириваючи з мороку обличчя, мов привиди, збільшувала їх і перемінним світлом показувала з однієї й іншої сторони, розвертала, як картинки. Або ж, пригасаючи раптово з лютим сичанням, віддаляла лиця, прикриваючи їх димом. То, спалюючи збиті шари сухої живиці, лагідно і ясно освітлювала тільки те, що було найближче. Вирубуючи лиця із темного тла, вирізьблювала їх нерухомо. Люди сиділи без руху, а їхні лиця, руки і постаті, то сильно налітали, то поперемінно вигравали, а потім застигали і зникали. Над кожним танцювали армії тіней, раз вивищуючись над людиною, раз припадаючи пляцком до землі.

Лівий кут колиби постійно вибухав галасом, правий вперто мовчав. Савіцький розглядав уважно рубачів, що сиділи неподалік, а вони його, але зовсім не відзивалися одні до одних. Після колибних частувань мисливець Іванисько Цвирюк тихо покрутився біля своїх бесагів, вийнявши з них великий шмат жовтої, як віск, оленячої солонини, обходив усіх мовчки і клав чемно кожному на яворову дощечку великий кусок солонини.

Наполегливо переповідають, що Фока Шумеїв запровадив не одну новинку, і ніколи нікого не переконував, а приваблював лише самим прикладом. Здається, що такі вістки виникають тоді, коли вже комусь у чомусь поведеться. А коли скрутить в’язи? Люди такого шкодують, можуть його прославляти, співати пісні, але для переконування вже, зазвичай, надто пізно. Не одна жалібна поразка, а навіть мучеництво, схиляло людей до людини, але не до його справи, а ще менше до його намірів. Радше можна сказати, що Фока знав, кого переконувати. І тоді в колибі перш за все вивідував, переконував рубачів, а потім їх втягував, як захоплює потік швидкої ріки кволі притоки. Він розпочав із тремтінням у голосі:

— Я хочу, щоб ви відразу знали! Ми починаємо без грошей. Шумеєві скарби проїли вже до гроша. А самі бачили, що недавно діялося навколо: мороз посеред самого пупка літа, потім напівголодна весна, страх, земельні векселі. Відкрийте очі. Біди одна з одною хапаються за руки, налітають вихором, глипають дурними очима, туго стискаються.

Фока вказував пальцем у темний кут, рубачі обережно озиралися.

— Знайте відразу і те, — все сміливіше промовляв Фока, — що я не продам лісу на пню навіть цісареві, не допущу нікого до спадщини, не віддам у чужі руки. Як же накинутися на такий ліс? Спільно. І що ж я можу вам обіцяти?

Він вказував на темний кут, у якому стояли дві нові дорнєнки, дві сапіни з гострими дзьобами і розчепіреними крилами. Звідти також поблискувала синьо-жалібним відблиском пила, вигнута майже півколом, потужна, — але тільки одна…

— Дивіться, — продовжував він, — здобудемо такі, пузаті пили, бородаті дорнєнки, легесенькі сапіни, рухливі і повороткі. Пили задзвонять, дорнєнки загавкають, сапіни защебечуть — і бутин наш.

Рубачі споглядали на нові інструменти, які були виставлені в куті, наче напоказ. Легка усмішка перелітала з лиця на лице. Вони рахували очима знаряддя, стенали плечами, питали поглядом.

— А коли? — говорив Фока, — коли тим, що маємо: вищербленими пилами і старими обухами, важкими кирками дорубаємося до завдатків, щоб купити нове? Все у ваших руках, на ваших плечах, вся сигла лягає тягарем на нас дванадцятьох. Хоч голими руками, старим залізом, але все ж не наймити. Хто зараз подасть руку, стає засновником бутину. Запишеться твердо, що витримає до кінця, або на заміну поручиться за побратима такого, якого ми приймемо. Інші потім до нас прибіжать.

Фока чекав. Рубачі незворушно мовчали.

Він заповзявся, щоб схилити їх, але при цьому не встояв перед спокусою, щоб їх полякати.

— Не один пам’ятає, — говорив, — розповів нам наш дід, як це раніше гуляли собі голодні весни, тоді, коли Василюк, а наш дід також, рятували людей. А хто ж тепер їм перекриє шлях? Може земельні векселі? Це вони просічуть широку доріжку для голодної весни. Спочатку самі ласощі: панські салати на щодень, яворова кулеша, свіженька кропива з рову, корінці і болотні бульби замість картоплі, червоненька горобина замість меду. А потім у хатах, де не заглянь крізь вікно, матері і дітиська закостенілі. Дитина коло грудей мертвої матері, міцний старець, що всіх пережив, харчить і здихає найдовше. На подвір’ях діти разом із псами та свинями хлепчуть рідину з калюжі. Дівчата і хлопці втікають до лісу парами, живляться жолудями, смокчуть шишки, а потім вже тільки самі собою, любов’ю до останнього подиху. Більші діти зграями на підгірських дорогах верещать: «дайте хліба!». А після всього цього упирі і ті сухоребрі, що померли від голоду, проклинаючи землю, і ті криваві, пузаті із вогнищами в животах, що зерно ховали, нажералися, не годуючи голодних, будуть стогнати у пущах, у селах, по дорогах. Ніхто спокійної ночі не зазнає, жодна таємна застава, жодна примівка не впорається. — Ні! Ми хочемо глянути в очі без сорому нашим стареньким і нашим дітиськам.

2

Рубачі неспокійно крутились на місці. Андрійко підвів голову, потім опустив її і охопив обома руками. Вітролом зітхав, як міх, Віхринка зойкав, як мале оленя, переслідуване псами, навіть Караван Лесьо повністю відкрив сонні очі.

В свою чергу Фока утішав, розповідаючи про те, що купці гарантували завдаток, який покриє всю роботу, всі інструменти і їжу, якщо вони зроблять до свят одну третю. Більш того, у міру вирубки купці виплатять до двадцяти тисяч, які можна буде розділити у спілці. Він представив розрахунки цін, участь роду Шумеїв, участь засновників лісосіки і нарешті розрахував винагороду для наймитів, якщо такі знайдуться, для того, щоб після свят подвоїти вирубку, а потім без великих зусиль стягнути дерево.

Андрійко якось так кривився, наче його болів живіт, але деякі, слухаючи із усе більшим зацікавленням, підсувалися до ватри, разом з кругляками, на яких вони сиділи. Фока чекав.

Вони ще мовчки напихалися їжею, після чого замість відповіді коло ватри присіли навпочіпки сміливці, жоден з котрих ще не досягнув віку наймолодшої лісової гілки, і відразу розпочали суд над деревами, лісовими старцями.

Найстарший після Андрійка, але ще й не сорокалітній Кузімбір, кудлатий, вусатий, сивоокий, із наполегливим поглядом вовка з пущі, але таким, наче вовк-батько в гроні родини клопотався над будовою лігва, випитував: