Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

таки повернув собі ще того самого року колишнє високе становище в Тибеті, заприсягнувшись на вірність китайцям. Однак незабаром стосунки між Китаєм та його лхаським васалом знову розладналися. Цього разу китайці ввійшли до Тибету, і 1910 року далай-лама знову мусив тікати — тепер до Індії. Але і звідти він повернувся. Скориставшись революцією і падінням маньчжурської династії, він 1912 року проголосив незалежність Тибету і згодом розпочав воєнні дії проти Китаю, який з укладанням миру 1933 року віддав великі терени з тибетською людністю. Недарма далай-лама справив враження вольової та самостійної особистості!

* * *

З Утайшаня я поїхав на північний захід, до міста Шопіньфу, розташованого по той бік великого муру. У цих краях мур був міцнішим, ніж біля Цзяюйгуаня, але дуже занедбаним. Наступною метою стало місто Куейгуа на кордоні з Монголією, значний торговельний і комунікаційний центр із монгольським населенням. Поки я там був, минуло два роки од мого від’їзду з Петербурга.

З Куейгуа я поїхав верхи знову на схід і перебрався крізь великий мур до міста Татуньфу, куди прибув 14 липня. Там перебувала шведська місія, керівник якої, Едвард Ларссон, ґречно зголосився розмістити мене в себе вдома. Татуньфу славилося своїми гарними жінками, які були прибутковою статтею експорту. Чимало мандаринів і багатих китайців приїздили сюди купити собі дружину. Ця слава підтвердилась, адже на вулицях було видно і елегантних, і вельми гожих жіночок, які чимчикували в супроводі охоронниць, пишаючись малістю своїх ніг, барвами вбрання і майстерними зачісками.

Жалюгідними дорогами я рушив до Калґана, куди прибув 20 липня 1908 року. Калґан був кінцевим пунктом моєї кінної поїздки. З призначених етапів експедиції тепер уже зостався лише переїзд до Пекіна залізницею.

Приїхавши до Пекіна, я відчув несказанне задоволення, коли оселився в Hôtel des Wagons-lits. Рівень комфорту в готелі був дуже високий, але, як не дивно, в ньому не було ванн. Замість них використовували вже знайомі мені з Маньчжурії величезні горщики, в яких тамтешні китайці консервували на зиму якийсь соєвий виріб. Щоб потрапити до горщика, треба було піднятися драбиною, а всередині злізти ще однією, на яку потім і сідали. Готель не дуже надавався для написання звіту про експедицію, і я перебрався до посольства, де мені надали павільйон поміж густолистого парку. Місяць я писав звіт, проглядав і каталогізував зібраний у дорозі матеріал, перекреслював мапи начисто і впорядковував свої метеорологічні та інші наукові спостереження. Посол нещодавно помер, і амбасадою керував радник Арсеньєв у статусі повіреного. Я потоваришував із цим надзвичайно приємним справжнім дипломатом. Військовим аташе працював полковник Корнілов, із яким я бачився в Ташкенті, а в дипломатичному корпусі, на мою втіху, випала нагода поновити знайомство з деякими іноземними послами, які працювали раніше в Петербурзі.

І ось я розпустив решту експедиції й подякував своїм людям за віддану службу. Луканін-молодець поїхав до Росії потягом через Маньчжурію. Кухар Чжань і перекладач Чжао ще не знали, що тепер робитимуть. Чжаню, на шиї в якого блищала густа коса, я жартома сказав, що він міг би подарувати її мені, адже мета одної з реформ — саме позбутися кіс. Невдовзі Чжань підійшов до мене, простягнув пакунок із косою — шовковою! — і трохи ніяково пояснив, що його власна — під кашкетом, але й до неї теж домішано шовк. Розміркувавши докладніше, Чжань, мабуть, не хотів, щоб реформа почалася саме з нього.

Мій кінь дістав нового господаря в особі полковника Корнілова. Філіп був легким, витривалим і хоробрим, мав рівну плавну ходу і впевненими ногами провіз мене через усю Азію. Якби наше просування залежало лише від коня, ми б дісталися до кінцевого пункту набагато раніше.

Дописавши звіт, я скористався нагодою й вирушив у двотижневу туристичну поїздку до Японії. Там я побував зокрема в портових містах Сімоносекі й Кіото, останнє з яких було японською столицею до 1868 року. Радник посольства Арсеньєв став для мене освіченим і добре обізнаним із життям на Далекому Сході супутником, чиє товариство зробило подорож значно кориснішою. Надзвичайно цікаво було познайомитися з азійським народом, якому ліпше вдалося модернізувати свою державу, ніж китайцям. До Петербурга я повернувся через Владивосток і Маньчжурію, знайомі по російсько-японській війні. Починаючи від Харбіна, поїздка залізницею була тією самою, що й три роки тому, — от лише тепер скрізь панували мир і лад.

Доїхавши до Петербурга, я зголосився в Генштаб і невдовзі дістав запрошення до імператора, щоб відзвітувати про свою експедицію.

На запитання, на скільки я можу затримати Його Величність, мені відповіли, що, мабуть, двадцяти хвилин вистачить. Імператор, здавалося, не мав наміру сідати, тож я з порога запитав, чи можна починати, і він ствердно кивнув. Доповідь я робив стоячи. Запитання й перепитування свідчили, що він з цікавістю слухає мою розповідь. Подарований далай-ламою хадак він прийняв, традиційно простягши обидві руки. Коли, глянувши на настільного годинника, я спостеріг, що нібито короткий опис тривав годину й двадцять хвилин, я шанобливо попросив вибачення й пояснив, що не помітив, як іде час, бо годинник був за спиною. Його Величність усміхнувся, подякував за цікаву доповідь і сказав, що й сам не звернув уваги на час.

При дворі треба вміти стояти — і цією навичкою, вочевидь, володіли і члени імператорської родини, і їхні слуги. Пригадується почутий у Петербурзі анекдот. Дуже заслужений міністр при дворі одного з попередніх монархів урешті-решт повністю втратив уявлення про те, як сидіти, — він міг лише стояти чи лежати!

Прощаючись, Його Величність поцікавився моїми планами. «Сподіваюся, що незабаром матиму змогу командувати полком, Ваша Величносте, — поки мандрував, відійшов на задній план», — такою була моя відповідь. Імператор зазначив, що мені нема чого журитися про це. Покомандувати полком я ще встигну, зате мало кому судилося виконувати таке цікаве завдання, як мені. Згодом я збагнув, що Його Величність мав рацію.

Крім того, що я доповів про результати експедиції в звіті до Генерального штабу, я опублікував частину своїх антропологічних і мовознавчих спостережень у альманаху Фіно-угорського товариства[15], а професор Ґ. Й. Рамстедт зробив у цьому ж виданні огляд знайденого мною старовинного монгольського рукопису з квадратним письмом[16]. Свій щоденник я не мав нагоди підготувати до друку. Тривалий час ніяк не було використано й наукові матеріали, частина яких зберігається в Фінляндському національному музеї, а частина — у мене вдома. Лише восени 1936 року питання про публікацію мого щоденника і наукових результатів експедиції було поставлено на розгляд з ініціативи Фіно-угорського товариства. У день свого 70-річчя я подарував товариству