Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

538
0
18.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 111
Перейти на сторінку:
сталося за гетьманства останнього, хто намагався втримати Козацьку державу, Кирила Розумовського. Там-таки намальовано родинного герба й написано імена будівників. Саму церкву збудовано в козацькому стилі, є тут три розп’яття, чудовий іконостас чи Деісус. Співає там добрий хор, що його завів дід і сам навчав співу селян; за батька хором керував спеціально запрошений регент. Григорій Петрович, сам великий любитель музики, привозив сюди з Києва Артема Веделя, і хор розучив його дивовижні композиції – я вже мав нагоду їх вислухати, вони незмірно мене зворушили. Служба тут ведеться за догматами східної грецької католицької церкви[29], і вона різниться певною мірою від московських служб. Тут при хрещенні обливають, а не занурюють, є багато свят, повір’їв, обрядів та побожностей, що різко різняться від великоруських. 28 червня тут святкують явлення божої Матері Одигитрії, тобто путевідниці, - можливо тому, що багато представників нашого роду відправляються в чужі краї, ікона Одигитрії стоїть у церкві в багатій ризі і вважається чудотворною. Її вельми шанують, відтак у нашу церкву стікається люд із ближчих околиць. Для виготовлення Деісуса дід запросив знаменитого в наших краях сницаря Миколу Поповича і маляра Степана Тимченка, останній намалював також ікони святих та пророків. Але й це ще не все: дід біля церкви побудував шпиталь, який складався з білої хати на три сажні, з сіней, також на три сажні, навпроти – чорна хата на три сажні, в сінях відгороджено дві комірки для сховів, одна для білої, а друга для чорної хати – в білій містилася школа, а в чорній жили люди уломні та перестарілі. Збудував дід також дімці для священика, диякона та дяка, виділивши їм утримання; біля тих хат засадив сад груш, яблук, слив угорських, а довкола – черешень. З другого боку від церкви було влаштовано цвинтаря, а все заразом огороджено міцним парканом із дубових цаль; на підданих дід наклав повинність давати на церкву та школу свою мзду, відповідно до можливості. Серед дідових паперів я знайшов розписа, скільки мав давати він сам, а скільки інші – левова доля тут була дідова.

Одне слово, дід і справді творив довкола себе гніздо-фортецю, яка мала задовольняти власні потреби від себе, отаке маленьке, певною мірою, відособлене царствечко. У ньому був він царем, паном та господарем і єдина особа, яка не улягала його безпосередній волі – це була жінка його, а наша бабця Олена Григорівна Скорупівна, з якою дід одружився не так з любові чи розрахунку, як із відчаю. Була Олена Григорівна небагата й негарна, зате палкого норову, тобто гаряча й непокірлива, з найменшої побудки розпалювалася, як вогонь, і тоді годі бувало ту пожежу загасити.

Закоханий же дід був у Марії Бороздівні, дівчині пишній та гордій, а не менш багатій; гадаю, це була перша реальна спроба в діда таки знайти місце під сонцем, а віно за жінкою покласти як наріжного каменя для будівництва дому-фортеці. Дід був людиною твердого розуму, отож вирахував, що саме Бороздівна може дати йому можливість вийти із затінку сина мазепинця, тобто по-своєму проскрибованого; підсилювало цей резон ще й те, що й краса цієї дівчини була того типу, який найбільше діда хвилював: яскрава, чорноока шатенка, висока й повна тілом, від якої, коли йшла, за сімейними переказами, записаними Петром Михайловичем, аж іскри пирскали. Але дід був надто обачний, щоб почати баталію за дівчину самотужки зі своєю надто легкою зброєю, отож закликав на поміч важку артилерію в особі рідної і вельми прихильної до нього гетьманші-тітки Юліани Василівни Апостолової, яка небожів вибір схвалила, бо про Бороздині достатки відала певно, а, вибираючи небожу наречену, сама спинила свого вибора на Марії.

І ось до Бороздів було послано козака-вісника, який звідомив про приїзд до них самої пані гетьманші із тонким натяком, що це мають бути оглядини, бо її супроводжуватиме й Петро Григорович. Борозни, гадаю, сполошилися, бо й вони чудово знали, що гетьманшин небіж маєтків ще не має і що в гетьмановій, а радше в гетьманшиній голові почали гуляти думки, як би маєтками наділити, отже, це мало стати, мірою, за рахунок їх таки, Бороздів. З другого їм надавалася висока можливість породичатися з самим гетьманом, а це також було неабищо.

І їхала пишна гетьманська карета, здіймаю чи сіру хмару куряви, спереду та з боків гарцювали козаки із гетьманської варти; гетьманша подрімувала, а молодий Петро Григорович не міг не хвилюватися, адже це було полювання на двох зайців; отож прикидав у голові, чи, може, чогось не врахував, але все, здається, було гаразд, хоча, по-правді сказати, і він у цьому признається дітям, оповідаючи цю історію, щось йому заважало повірити в своє щастя. Борозди відмовити їм не могли, дівчина була прегарна, до того ж лагідної і рівної вдачі, і це завбачливий Петро Григорович вивідав, а те, що від неї, як пащекували, іскри сипалися при ході, й було результатом її вроди, а не чортівського поселення, бо ніхто нічого поганого про Бороздівну не говорив, а де димить, там і горить. День, у який виїхали, випав сонячний, не гарячий і не холодний, дощу не передбачалося, отже все складалося так, що годі знайти й малу зазубрину, однак, поперекидавши все це в думці, Петро Григорович невідь-чому не вірив у своє щастя, тобто розум йому говорив одне, а чуття віщували інше.

– А коли вони мене не захочуть? – вирвалось у нього, і гетьманша здивовано й широко розплющила очі.

– Що ти мелеш? – сказала не вельми чемно. – Не можуть не захотіти. Хіба що ми не захочемо.

– Якесь передчуття маю непевне, – поскаржився молодий.

– Хвилюєшся, – спокійно мовила гетьманша. – Покладися на мене.

Пізніше дід, навчаючи синів, любив говорити, що розум розумом, а передчуття завжди вище розуму, бо саме передчуття, резонував він, – це ніби віщий голос. І ті оглядини, казав по-наставницькому він, стали для нього одним із важливих уроків, бо в житті важить не так розвага, логіка й розрахунок, як абсурд, а мудра людина тим і мудра, що про це відає й уміє вміло тим користуватися. Через це він суворо застерігав синів, ніколи не спитувати долю і не лізти на рожен тоді, коли цей рожен можна простісінько обійти.

Безумство та абсурд, записав із дідових слів Петро Михайлович, – не одне й те ж: абсурд – це стан речей, нами не пізнаний, а безумство – це наша нездатність це пізнати". "Я ж, – записав Петро Михайлович, – завжди чинив навпаки, абсурд відкидав, а безумство дорівнював до передчуття і,

1 ... 29 30 31 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"