Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Навіть судді? — недовірливо спитала Варта, пригадуючи, яка неймовірна в тих сила.

— А що є суддя, скажи мені, магічко? Суддя є плоть і кров, павутиння й думки, як і всі ми. Коли жиєш трохи більш, то вже ні єден суддя не ладен злякати тебе. Він має могутню потугу в своїх руках, але й мене гарно навчено того, що знав раніш кожний зо хранителів. Ми шануємо традиції й передаємо їх далі. Хоч мій праонук Лукаш не дуже талановитим вдався, але навіть він знає все, що тре' знати...

— Дуже тішимося за вашого правнука, — запевнив Златан. — Але як щодо Желібора і його допитів?

— Він чванний. І понад тим — ще би я відкрила хоч що світлякові!

— То, може, відкриєте нам? — спитав маг тихо. — Задля пам'яті Медленки.

— Ти мене не заговорюй, пелеханю, — спохмурніла бабця. — Архів — то не забавки. Чого б це я мала давати ключ вам?

— Бо ви хранителька, — втрутилася Варта. — А я — донька останніх Вартових Тарновецьких і хочу посісти законне місце. Хіба цього недостатньо?

— Ти — дитя шановних Станіслава й Амалії? — у голосі Ґертруди щось здригнулося. — Тарновецьких з-під Кракова?

— Так. Мене вирвали з минулого й перенесли в нинішній час... якщо ви ще не чули мою історію, — неохоче додала Варта, котрій здавалося, що це звучить надто химерно навіть для магів.

— Правда... — стара чаклунка заплющила очі й усміхнулася. — Нарешті трохи відвертости й правди. Що ж, задля пам'яті бенкетів, які давали колись на віллі Тарновецьких і про які так любила оповідати моя бабця... Та за те, що ти здолала сто літ і ще кілька, щоби зайти до мене в цій справі, ключ я дам. Як зможете найти двері, то за ними і ховається ваша відповідь. Думайте обидвоє про те, що вам так горить віднайти — коли ваші помисли й бажання сильні, то ви побачите, що шукали.

Вона простягнула руку з тонкою, мов папір, шкірою, помережаною прожилками. Спочатку нічого не відбувалося. Тоді зверху спалахнув клубок, сплетений із тонких і ледь зримих енергетичних ниток. Вони розплутувалися самі собою, і над долонею старої чаклунки повітря почало тремтіти, ніби пара над каструлею з окропом.

— Бери дівку, а тогди мою руку, — жінка спідлоба подивилася на Златана. Її обличчя викривилося від напруги. — Тримай кріпко. І думай за те, що шукаєш. Я тобі тут не порадниця, але коли хочеш, то зможеш віднайти.

Маг міцно схопив руку Варти, потім наблизився до пані Ґертруди. Дівчина помітила, що він опускає пальці з видимим зусиллям, ніби перемагає потужний опір.

Урешті жаске плетиво торкнулося долоні чеха — і все зникло.

***

Варта відчувала себе цілком сущою. Відчувала краплі поту на шиї, застібку сережки, яка зачепилася за волосся, і натерту ліву п'ятку. Проте — не бачила. На місці, де мали би стояти обидві її ноги, червонів складними візерунками килим, який обривався, і з-під нього проступав лакований паркет. Дівчина поворушила руками, але не помітила навіть тремтіння.

— Гаразд, нас тут немає, бо й не мало б бути, — прогугнявив десь неподалік Златанів голос, що звучав так, наче чех сидів за стіною.

— Натомість тут мало би бути щось корисне, так? — озвалася Варта.

Вона блукала поглядом по незнайомій кімнаті. Темно-червоні шпалери нагадували музей. Дерев'яні меблі тулилися під стінами, майже витіснені горами книжок і газет. Скидалося на те, що тутешні жителі або готуються до переїзду, або мають надто велику любов до друкованої продукції.

Варта спробувала торкнутися найближчої гори книг, проте рука пройшла наскрізь.

— Златане, ти можеш що-небудь узяти?

— Ні. Це ж спогад Ґертруди — нам не вдасться вносити сюди зміни...

Двері рипнули і взялися хвилями.

Дві тіні прослизнули досередини — розмиті, ніби хтось намалював їх м'яким грифелем, а потім різко розтер. До Варти долинав шурхіт кроків. Вона силкувалася сконцентруватися на новоприбулих, проте ті рухалися, а рух розмивав їхні контури.

— Ох і захаращено ж тут! — шепнула одна з тіней.

— А ти що хотіла? Дядекові нема часу дбати за порядок, а слуг він звільнив. Підступів остерігається.

— То нам пощастило застати, коли його немає, — дзвінко розсміялась перша тінь.

— Таки так... Ось тут те, що ти шукала, — друга помалу підійшла до полиць і зупинилась поруч із Вартою.

Її обриси стали на мить чіткішими — немолода, але ще вродлива жінка з коротко обтятими кучерями дивилась угору на книжки. Очі її видавалися затуманеними, наче думки блукали зовсім не тут.

Проте вона різко шарпнулася — знову стала тінню — і висмикнула з полиці кілька книжок.

Її супутниця наблизилася, завмерла. Зовсім юна, чорнокоса і бліда, як казкова Білосніжка. Яскраві губи привідкриті від збудження. Погляд палає. Павутина з її рук обплутувала першу жінку цілковито — потоки енергії були чіткими й виразними, ніби підсвітлювалися зсередини. Тому все довкола двох жінок світилося то золотом, то пекучою білістю.

Старша сягнула руками в просвіт на полиці й дістала звідти невелику картонну коробку. Молодша вирвала її з рук супутниці, а тоді обережно відкрила.

Варта зазирнула всередину й обімліла. Інкрустований каменями келих вона не сплутала б ні з чим. Артефакт Вартових виблискував так близько — але водночас залишався недосяжним.

— Як мені впевнитися, що це не підробка? Знаю дядека — він зробив щонайменше кілька копій, — знервовано спитала чорнявка. — А тоді розіслав їх у всі куточки світу, аби мисливці за чужим скарбом пітніли в пошуках...

— Зараз упевнишся. Ти ж клятв Захисників не давала?

— Яким чином? — гмикнула дівчина.

— І справді... Гаразд. Хочеш упевнитися — торкнись, — відповіла зачаклована супутниця повагом. — На всіх підробках лежить закляття, його можна роздивитися, зняти й обійти навіть простим скрижанінням. Проте захист артефакта вплетений у нього ще в момент створення. Безумовний захист, який тебе не визнає.

Чорнявка кивнула і взяла келих правою рукою.

Світ довкола Варти вибухнув світлом. Усе довкола