Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Чорт! Чорт! Сто тисяч чортів! — юна чаклунка випустила келих із рук і сама впала на підлогу, притискаючи руку до себе.

Коли вона перестала смикатися, Варта роздивилась усе — права рука чорнявки вкрилася червоними плямами, які нагадували розжарені вуглини. Вони повзли вгору, мовби хтось невидимий стояв поруч і тицяв у шкіру дівчини розпеченою павутиною.

— Та-ак... Це точно справжній, — процідила вона з видимим задоволенням, роздивляючись понівечену руку.

Розбурхана чорнявка висмикнула газету з найближчої купки макулатури, швидко підхопила нею келих і, зойкаючи від болю, опустила його назад у коробку. Тоді поправила рукав светра, щоби сховати руку, і повернулась до своєї супутниці, яка спостерігала за всім мовчки й відсторонено — через зачарування, що досі оповивало її.

— Для нас обох буде краще, якщо ти сховаєш це на дні свого Архіву і ніколи не піднімеш нагору. Давай, хранителько, допоможи мені... — чорнявка клацнула пальцями, й у цьому жесті було щось дуже знайоме, але Варта не могла зрозуміти, що саме.

— Користуйся рукавичками наступного разу, — безтурботно відповіла старша чаклунка, і плетиво сил, що тримало її під контролем, запалало ясніше.

— Дякую за пораду, — відказала чорнявка й попрямувала до дверей. Вона озирнулася сторожко — і наткнулася поглядом на те місце, де стояла Варта.

А тоді все зникло.

***

— Це сила хранителів, так? — Златанові очі палали, коли він після повернення зі спогадів сидів навпроти пані Ґертруди й випитував у неї про цю мандрівку. — Славнозвісний Архів? Це лише ваша родинна магія? Ви можете навчити її ще когось?

— Йой, пелеханю, вспокійся! — пробурмотіла стара чаклунка, складаючи руки на колінах, укритих пледом. — Так, то є мій Архів. Ти кладеш печатку на те, що було, — і ніхто її не зірве. Ані магія, ані закляття алхіміків, ані правдовод від відьом. Архівувати навчили мене, а я навчила свого племінника, а він — свого сина...

— Але ж ви самі не пам'ятаєте, що там було, — зауважила Варта, пригадуючи, що юна чаклунка навіяла супутниці потребу приховати цей спогад. Та, вочевидь, послухалась і не підозрювала, що допомогла викрасти артефакт.

— Мені того й не треба, — Ґертруда розгладила плед на колінах. — Те, що було — було й пішло. Світ занадто розпливається зараз, але я знаю: що втрапило до Архіву, того не розмиє жодна хворість чи біда. Ніхто не відбере того насилу. Ніхто не побачить, якщо я не дам ключа...

— Ми вдячні, що ви дали його нам, а не фракції, — запевнив Златан.

— Пф-ф... — пані Ґертруда прикрила очі зморшкуватими повіками, демонструючи своїм виглядом зневагу до правління. — Ви заговорили зі мною про те, що важить. А ті політикани — лише про гроші та про свої пихаті пики... Що мені теперка їхні гроші? А життя, кілько б мало його не було, важніше... Тож дивіться мені, виживіть.

***

Коли вони вийшли з дому старої хранительки, спека вже спала.

— І що ж ми такого знайшли? — спитала дівчина, коли занедбаний сад залишився за ворітьми, а Златанові пальці переплелися з її власними. — Що тебе так утішило?

Чех дивно усміхнувся й спитав:

— Ти гарно дивилася?

— Наскільки могла.

— Тоді мала б помітити. Старша чаклунка — це була Ґертруда. Але важливо те, що я знаю, хто друга!

— То тепер ми підемо до неї і дізнаємося, куди вона забрала келих?

— Це трохи проблематично, — пробурмотів Златан. — Якби ж знати, нащо їй це знадобилось!.. То була моя мати, Варто. Меделіна Богумінова. Моя мати викрала артефакт із будинку хранителя!

***

Дорогою додому в Златана вчепилася думка про матір та її роль у зникненні артефактів. Варті здавалося, що в нього вчепилася ще й істерика, не зовсім управно задавлена іронією.

— Може, вона викрала їх для твого батька? — чаклунці було трохи ніяково ворушити трагічне минуле Златана, але сам він говорив про загиблих батьків відкрито й без зайвих сентиментів.

— Навряд чи. Батько чудово знав, що йому самому артефакти не знадобляться, — Златан укотре потягнувся до кучерів, які любив смикати в моменти хвилювання, але опустив руку й розсміявся: — Та вона зачарувала Ґертруду!

— Я помітила. Навряд чи твоя мати переконала б її віддати артефакт просто так.

— Ні, я не про те. Я не знав, що вона була така... сильна! — у голосі мага майнуло зачудування й гордість. — Це ж суддівське заклинання. Мабуть, батько навчив її. Поки працював дідовим помічником. Але якби Меделіна не мала достатньо сили, вона в житті не опанувала б цієї магії... Варто, ми повинні обшукати квартиру. Від плінтусів і до стелі. Якщо та жінка знала щось? Якщо в неї була підозра, що артефакти мені знадобляться?

Чаклунка з жалем подивилася в очі друга, які палахкотіли завзяттям і надією.

— Златане, це було дуже давно.

— Байдуже! Мати знала, за кого вона виходить заміж.

— До того ж ти сам казав, артефакт — не просто випадкова ложка. Аура і все таке.

— Скільки є шансів у нас зараз? Мінімум. А це хоч якийсь шанс.

— Гаразд, сьогодні ж влаштуємо обшук у тебе вдома.

— Ти коли-небудь знімала паркет?

— Ні, тільки вовкулачі голови, — зіронізувала Варта. — Чому чеська фракція була така певна, що артефакти зникли після того вторгнення, якщо один точно зберігався в Празі ще довгі роки?

— Думаю, ніхто не цікавився насправді. А може, другий дійсно вивезли в Росію, а чутки пішли про обидва. Або ж... — Златан клацнув пальцями, й Варта піймала себе на думці, що він цілковито скопіював цей жест у матері. — Або ж фракція має свій інтерес у тому, щоб їх не знайшли...

Утім великий переворот усіх речей у квартирі таки нічого не приніс. Златанів ентузіазм більшою мірою вивітрився. Наступного ранку Варта отримала «люб'язне» запрошення від судді Желібора, який вимагав негайної зустрічі «з нагоди сприяння львівської претендентки небезпечним злочинцям».

— Думаю, він про друга нашого Амброжека, — смикнула плечима дівчина, перечитуючи повідомлення. — Бо хто тут найбільше скидається на небезпечного злочинця?

***

Суддя запросив її до палацу, де відбувалося засідання Конгломерату минулого тижня. Як