Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

також і з кухаркою. Навіть ми з Борисом заледве трималися. Хоча ми наперед домовлялися, що engueulades[167] в робочий час не беруться до уваги, але ми говорили одне одному таке, що не виходило забути, та й, насправді, не залишалося іншого часу, крім робочого. Жуль ставав усе ледачішим і постійно крав їжу, як він казав, з почуття обов'язку. Коли ми відмовилися красти за компанію з ним, він називав нас jaune[168], тобто штрейкбрехерами. У нього був дивовижно капосний характер. Він розповідав мені — з очевидною гордістю, — що іноді вмочував брудний рушник у суп клієнта перед тим, як подавати, просто щоб помститися представникові буржуазії.

Кухня ставала все бруднішою, а щури — сміливішими, хоча ми й упіймали кількох. Оглядаючи цю огидну кімнату з сирим м'ясом, що лежало поміж решток їжі на підлозі, з купами брудних каструль, забитою і вкритою жиром раковиною, я роздумував, чи є у світі ресторани, гірші за наш. Але всі троє моїх колег стверджували, що бували й у брудніших місцях. Жуль отримував відверте задоволення від споглядання цього бруду. В обід, коли було мало роботи, він ставав у дверях на кухні й глузував з нас за надто старанну роботу:

— Дурню! Навіщо ти миєш ту тарілку? Витри об штани. Кого обходять клієнти? Вони не знають, що тут діється. Як працює ресторан? Ти подаєш курча, а воно падає на підлогу. Ти перепрошуєш, кланяєшся, виходиш і за п'ять хвилин повертаєшся через інші двері з тим самим курчам. Ось як працює ресторан, — і таке інше.

Дивно таке казати, але попри весь бруд і некомпетентність «Оберж де Жеан Коттар» насправді став успішним. У перші кілька днів усі клієнти були росіянами, приятелями нашого патрона, а потім пішли американці та інші іноземці — й жодного француза. Одного вечора зчинилася страшенна метушня, бо прийшов наш перший клієнт-француз. Чвари ненадовго забулися, й ми всі дружно працювали, щоб подати хороший обід. Борис прокрався навшпиньки до кухні, мовчки показав великим пальцем за плече й змовницьки прошепотів:

— Sh! Attention, ип Français[169]!

За мить зайшла дружина патрона і теж прошепотіла:

— Attention, ип Français! Простежте, щоб він отримав подвійну порцію овочів.

Доки француз їв, дружина патрона стояла за ґратами кухонних дверей і стежила за виразом його обличчя. Наступного вечора він повернувся з двома іншими французами. Це означало, що ми заробляємо добру репутацію, бо найпевніша ознака поганого ресторану — коли туди ходять лише іноземці. Можливо, однією з причин нашого успіху був патрон, який єдиний раз продемонстрував розсудливість під час облаштування ресторану, купивши дуже гострі ножі. Звісно, головний секрет успішного ресторану — це гострі ножі. Я радий, що так склалося, бо саме це зруйнувало одну з моїх ілюзій — уявлення, що французи розуміються на хорошій їжі. Або, можливо, ми справді були хорошим рестораном за паризькими стандартами. У такому разі уявити, як виглядають погані, просто неможливо.

За кілька днів по тому, як я написав Б., він відповів, що знайшов для мене роботу. Треба було доглядати за психічно хворим з народження, що після «Оберж де Жеан Коттар» сприймалося як чудовий відпочинок у санаторії. Я уявляв, як буду тинятися сільськими путівцями, збиваючи палицею голівки будяків, їсти печену баранину та солодкі пироги й спати по десять годин щоночі у простирадлах, що пахнуть лавандою. Б. прислав мені п'ять фунтів, щоб я міг купити квиток і забрати одяг з ломбарду, і щойно прийшли гроші, я повідомив, що звільняюся з ресторану. Моє раптове звільнення заскочило патрона зненацька, оскільки він, як завжди, був без копійки, тож віддав мені платню без тридцяти франків. Утім, він запропонував мені склянку коньяку «Courvoisier '48», мабуть вважаючи, що це компенсувало недоплату. Вони найняли на моє місце чеха, цілком компетентного плонжера, а за кілька тижнів звільнили бідну стару кухарку. Як я згодом дізнався, з двома першокласними працівниками на кухні робочий день плонжера скоротився до п'ятнадцяти годин. Ніхто не зміг би його ще більше скоротити без модернізації кухні.

Розділ 22

Я хотів би поділитися своїми думками про життя паризького плонженра, хай би вони навіть і були не дуже цінними. Якщо замислитися, то це здається дивним, що тисячі людей у великому сучасному місті весь свій час, коли не сплять, миють посуд у гарячих підземних печерах. Моє питання в тому, чому таке життя продовжується, якій меті воно служить, хто зацікавлений у тому, щоб так тривало, і чому. Я не просто по-бунтарському, fainéant[170], відстоюю якусь позицію. Я намагаюся зрозуміти соціальну значущість життя плонжера.

Почати, мабуть, варто з того, що плонжер — це один із рабів сучасного світу. Не те, щоб йому треба було співчувати, оскільки йому живеться не гірше, ніж багатьом іншим робочим людям, та все ж у нього не більше свободи, ніж якби його купили й перепродали. Його праця рабська й не потребує майстерності, йому платять достатньо лише щоб не вмерти, його єдина радість — поцупити якийсь шматок. Він позбавлений можливості взяти шлюб, або ж, якщо він одружений, то його дружина теж має працювати. За рідкісним щасливим винятком, втекти від такого життя плонжер не може, хіба що за ґрати. Просто зараз у Парижі є люди з університетськими ступенями, які по десять чи п'ятнадцять годин щодня відшкрябують посуд. Не можна сказати, що причина в їхніх лінощах — ледача людина не може працювати плонжером, — але вони потрапляють у пастку рутини, через яку стає неможливо думати. Якби плонжери не втратили здатність думати, то вже давно б створили профспілку й страйкували, домагаючись кращих умов. Але вони не думають, бо у них немає на це часу, їхнє життя зробило з них рабів.

Питання в тому, чому це рабство триває. Люди приймають за належне, що будь-яка робота виконується з певною метою. Вони дивляться, як хтось зайнятий неприємною роботою, і вважають, що відповідь на це питання полягає в тому, що ця робота необхідна. Наприклад, видобуток вугілля є важкою, але необхідною роботою: нам потрібне вугілля. Робота в каналізаційному колекторі теж неприємна, але хтось же там має працювати. Так само й з роботою плонжера. Хтось має їсти в ресторанах, тож хтось інший має вичищати посуд по вісімдесят годин щотижня. Цього вимагає цивілізація, а отже, питань бути не може. Варто поміркувати про це детальніше.

Чи справді цивілізації потрібна робота плонжера? Ми вважаємо, що це «чесна» робота,