Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

А за нами женуться люди і нам тре’ тікати.

Але може й реально нема іншої дороги через цю річку.

А Гільді могла заставити нас силою і не заставила. І Віола сказала шо вона ніби здається нормальна, і може, одна безшумна людина вміє прочитати іншу.

Бачиш? От як його знати?

І кого обходить, шо там каже Віола?

— Ти подивися на них, — кажу я до Манчі. — Вони швидко притерлися. Ніби вони якась давно розлучена рідня, чи шо.

— Гільді, — знов каже Манчі.

Я замахуюся йому в гузицю, але він кидається вперед.

Віола і Гільді говорять собі, але я тільки деколи чую якісь відзвуки. Я поняття не маю, за шо вони говорять. Якби вони були нормальні Шумні люди, то не було б різниці як далеко я відстав, ми могли би всі говорити разом і нівкого би не було секретів. Усі би переговорювалися, хотіли би того чи ні.

І ніхто б не випадав. Ніхто би не випадав з бесіди при першій же можливості.

І ми йдем дальше. І я починаю думати ще дальше. І ще я дозволяю їм відірватися ще трохи вперед. І я думаю ще.

Бо час минає, і до мене починає доходити.

Бо може ми знайшли Гільді, а тепер вона зможе подбати про Віолу. Бо вони два чоботи пара, нє? Ну, ясно шо не такі як я. Такшо може Гільді може помогти їй добратися туда звідкиб вона не була, бо я того явно не можу. Я їй взагалі можу помогти добратися хіба до Прентісстауна, нє? Бо я несу заразу яка її вб’є, таки може її вбити, може вбити всіх кого я зустріну, зараза, яка вічно не буде мені давати зайти до поселеня, такшо мені певно і прийдеться спати в Гільді в стайні, з вівцями і курми.

— Та й по всьому, га, Манчі? — я зупиняюся, мені в грудях стає важко. — Тута нема Шуму, хібаби я його приніс, — я стираю трохи поту зі свого чола. — Нам нема куда йти. Ми не можем піти вперед. Ми не можем піти назад.

Я сідаю на камінь, розуміючи всю правду.

— Ми нікуда не зайшли, — кажу я. — І нічо не маєм.

— Маєм Тодда, — каже Манчі, вихляючи хвостом.

Це нечесно.

Просто нечесно.

Єдине місце, де ти вдома — це місце, куда ти ніколи не зможеш вернутись.

Такшо ти назавжди сам, повік-віку.

Нашо ти це зробив, Бен? Шо ти зробив, шо всьо повернулося так зле?

Я рукою витираю очі.

Я б хотів, аби Аарон з мером мене таки догнали і зловили.

Я би хотів, аби це всьо вже скінчилося.

— Тодде? — гавкає Манчі, підходячи до мого лиця і пробуючи його обнюхати.

— Лиши мене в спокої, — кажу я, відпихаючи його.

Гільді з Віолою відходять дальше і дальше, і якшо я не встану зараз, то зіб’юся зі сліду.

Я не встаю.

Я дотепер чую як вони говорять, хоть голоси всьо тихші й тихші, ніхто не оглядається, чи я ще йду за ними.

Гільді, чую я, і шпанючка, і трубу прорвало, і знову Гільді, і міст горить.

І я піднімаю голову.

Бо це новий голос.

І я його не чую. Не вухами.

Гільді і Віола вже відійшли подальше, але хтось підходить до них, хтось піднімає руку і вітається.

Хтось, чий шум каже Привіт.

15. Брати по Шуму

Це старий чоловік, він таксамо несе рушницю, але тримає її біля себе, націлену в землю. Його Шум голоснішає, коли він підходить до Гільді, він лишається голосний коли він обнімає її рукою і цілує її, вітається, він дзвинить, коли він повертається і його знайомлять з Віолою, котра аж відходить трошки назад від того, шо її так радісно зустрічають.

Гільді одружена з Шумним чоловіком.

Геть дорослим чоловіком, котрий ходить собі і Шумить.

Але як?..

— Слухай, шпанюче, — кричить на мене Гільді. — Ти там цілий день просидиш із повішеним носом чи повечеряєш із нами?

— Вечеря, Тодде! — гавкає Манчі і кидається бігти до них.

Я нічо не думаю. Я не знаю шо думати.

— Ще один Шумний друг! — кричить старий, проминаючи Віолу й Гільді і підходячи до мене.

Його Шум виходить з нього як яскравий парад, повний непроханих запросин і наполегливо добрих почутів. Шпанюк, і мости падають, і труба тече, і брати по нещастю, і Гільді, моя Гільді. Він дотепер тримає рушницю, але коли доходить до мене, то витягує руку шоб я міг її потиснути.

Я такий приголомшений шо реально її потискаю.

— Мене звати Тем! — більшменш кричить старий. — А ти хто будеш, шпанюче?

— Тодд, — кажу я.

— Дужприємно, Тодде! — він кладе руку мені на плече і практично шо тягне мене по стежці. Я спотикаюся за ним, ледве тримаючись на ногах, а він підходить до Гільді і до Віоли. — До нас уже не один місяць ніхто не заходив на вечерю, такшо звинтиляйте за наш скромний притон. І не ходив сюдою ніхто вже років дев’ять чи десять, але ласкаво просимо. Всіх ласкаво просимо!

Ми доходимо до інших і я дотепер не знаю шо казати і я перевожу погляд з Гільді на Віолу і на Тема і знову на Гільді.

Я тільки хочу, аби світ час відчасу був глуздим, це шо, так багато?

— Зовсім мало, Тоддику, — лагідно каже Гільді.

— Як це ви не піччепили Шум? — питаюся я, коли слова нарешті находять дорогу з моєї голови до рота.

І моє серце раптово підстрибує, підстрибує так високо, шо я аж чую, як в мене вирячуються очі і щимить в горлі, мій власний Шум стає голосний обнадіяний білий.

— У вас є ліки? — кажу я такшо мій голос майже ламається. — Існують ліки?

— Якби були ліки, — каже Тем, практично шо кричить, — то ти думаєш, я би всеодно поливав тебе цимво сміттям зі своїх мізків?

— Та Боже збав, — каже Гільді, посміхаючись.

— І Боже тобі поможи в такім разі вгадати, про шо я думаю, — всміхається у відповідь Тем, а через його Шум пробивається любов. — Нє, шпанюче, — каже він мені, — не чув я ні про які ліки.

— Ну, — каже Гільді, — може Бог і працює над ліками. Так люди кажуть.

— Які люди? — скептично питає Тем.

— Талія, — каже Гільді. — Сюзен Ф. Моя сестра.

Тем вимовляє пссст.

— Тоді я всьо сказав. Плітки про плітки про плітки. Я би твоїй сестрі не повірив, навіть якби вона сказала, як її звати, не кажучи про шось корисніше.

— Але… — кажу я, знову і знову роззираючись, не хочучи закривати цю тему. — Але як ви тоді жива? — кажу я до Гільді. — Шум же вбиває жінок. Усіх жінок.

Гільді і Тем через шось перезираються і я чую, нє, я відчуваю, як Тем роздушив шось у свому Шумі.

— Ні, не вбиває, Тоддику, — каже Гільді, трохи залагідно. — Я це вже сказала твоїй подружці Віолі. Вона в безпеці.

— В безпеці? Як вона може бути в безпеці?

— У жінок імунітет, — каже Тем. — Пощастило ж падлюкам.

— Нема